Розділ 1: Акварель моєї пітьми

Світ архітектора Марка Гроссмана закінчився не з вибухом, а з тихим шелестом падаючого листя.Раніше моє життя складалося з прямих ліній, кутів у дев'яносто градусів та чітких перспектив. Я міг глянути на порожню ділянку землі й побачити там хмарочос, що прошиває хмари скляною голкою. Я жив очима. Я пив світло, смакував кольори й обожнював тіні. А потім прийшла ретинопатія. Вона почала стирати мій світ, як невмілий учень стирає ластиком невдале креслення.

 Спочатку зникли деталі. Потім — обличчя. А тепер... тепер я живу всередині безкінечного акварельного полотна, яке хтось занадто сильно розбавив водою.Сьогодні був один із тих днів, коли тиша у моїй квартирі ставала занадто гучною.

 Я взяв свою тростину — мій новий, ненависний «поводир» — і вийшов у місто.Бібліотека на розі П’ятої та Мейн була моїм останнім прихистком. Там пахло папером, шкіряними палітурками та спокоєм.

 Там мені не потрібно було бачити, щоб відчувати себе частиною чогось великого.Я сів за свій улюблений стіл у дальньому кутку. Пальці звично ковзнули по обкладинці великої книги про готичну архітектуру. 

Я знав ці ілюстрації напам'ять, але зараз вони були для мене лише сірими плямами. Я заплющив очі. Яка різниця, заплющені вони чи ні, якщо результат однаковий?

— Ви бібліотекар? — запитав я, відчуваючи, як мій пульс, зазвичай млявий і байдужий, раптом зробив один чіткий, сильний удар.

— Я Еліс. Я тут для того, щоб читати тим, хто втомився дивитися сам. Хочете, я прочитаю про цей собор?Вона сіла навпроти. Я не міг бачити її обличчя чітко, але мій мозок, спраглий до образів, почав малювати: мабуть, у неї світла шкіра, бо вона виглядала як промінь у моїй темряві.

Еліс почала читати. Це не було механічне читання. Вона описувала вітражі так, ніби світло проходило крізь її власне серце і забарвлювало кожне слово. Вона говорила про «синяву, що глибша за океан» і «червоний, що палахкотить, як гнів Бога».

— Я була там, Марку, — вона вперше назвала моє ім’я, хоча я впевнений, що не представлявся. Можливо, вона бачила мій читацький квиток на столі? — У кожного з нас є свій собор, який ми намагаємося відбудувати з руїн.

 Вона не була моїм ангелом. Вона була такою ж руїною, як і я.Вона пішла, а я залишився сидіти в тиші. Але ця тиша більше не була порожньою. У моїх вухах все ще вібрував її голос. Я торкнувся свого зап'ястя. Пульс був швидким. Живим.

​Я не знав, що в цей самий момент Еліс вийшла за двері бібліотеки, дістала з кишені пачку сигарет і, тремтячими пальцями чиркаючи запальничкою, зробила таку глибоку затяжку, ніби намагалася спалити себе зсередини. Вона не була моїм ангелом. Вона була такою ж руїною, як і я.