розділ 6.2

розділ 6.2

Бувають речі в житті, які відносно людини завжди йшли паралельно, а можлива точка перетину здається такою ж нісенітницею, як людині з агевзією стати сомельє, глухонімому стати диригентом, а дальтоніку стати експертом  з визначення кольоротипу зовнішності.

От і Діана вважала так про материнство, доки одного прекрасного дня дві паралелі яскраво не миготіла на смужках тесту на вагітність.

Сказати, що це був пекучий і пронизливий ляпас від долі- це ще нічого не сказати.

Давно, коли тікала зі свого жіночого гніздечка до хлопця , який абсолютно не подобався її родичкам, заріклась, що у неї все буде по-іншому, бо її плани, у яких хоч і не було чітких обрисів, надійна база, котра обов'язково відбуватиметься лише з її волі, а вона хоч і ніколи не марила дітьми, гадала , що якщо вони у неї і будуть, то лише в якомусь далекому майбутньому, до якого навіть добрий зір не досягне.

Та хіба це нова історія , коли всесвіт каже: "Не закайся, бо буде навпаки. Ми тобі це організуємо і вишенькою прикрасити не забудемо".

Солі до рани старанно реальність підсипала. З Олександром про дітей не розмовляли, та і були на тому життєвому етапі , коли в голові гульки, а в кишенях мідяки. Ні він, ні вона на ногах добре не стояли, щоб ще своє чадо на ноги ставити. Але бабуся завжди казала, що якщо Бог дає дитинку, то дасть і на дитинку, і непосильної людині випробування ніколи не призначить. Діана хоч  існування Бога ставила під сумнів, та мала щиру надію, що в такій оказії всесвіт їй не відмовить.

Попри вітряну вдачу, дівчина намагалась рожевих мрій  не хапати, тому була впевнена—на радісний танець від Олександра можна не чекати. Та коли її половинка першим ділом спитала чи не думала вона про аборт, серце зрадливо зійшло до п'яток.

Вона ж— закохана дурепа, замість мудрих висновків, виправдовувала свого хлопця. Мов: "Звичайно, він ще молодий і не готовий до батьківства, тому і така реакція".

Згодом, він й наче змирився з ситуацією і намагався проявляти інтерес до її стану, до дитини, тільки інтерес  той помітно зменшився, коли на УЗД повідоми про стать дитини. 

На відміну від чоловіка у Діани прокинувся справжній материнський інстинкт, тому до появи доньки готувалась, як до захисту дисертації. Читала літературу, дивилась різні майстер-класи і зависала на різних форумах для вагітних. До тієї купи гормони добряче насипали. Особливо, коли вперше почула серцебиття своє малютки. Здавалось, вся любов світу черпала свою силу з її джерела і душа так млосно раділа кожній дитячій активності, що здавалось, від надлишку тих відчуттів Діана скоро лусне.

-На кого ж ти будеш схожа красуня моя?,-дивилась на зміни у дзеркалі і ніжно гладила свій животик,-Як мені тебе назвати?

Вечорами саме підбір імені для малечі став для Діани своєрідним антистресом— способом не зважати на те, що все складається не так як вона хотіла, але навіть попри такі обставини, визнавала одне— тепер її донька стала тим стимулом, тою силою заради якої вона точно зверне гори. Це невичерпне натхнення кормило її енергією і змушувало вірити , що все буде неодмінно добре.

Попри те, що вона зовсім не цуралась вагітності, свій цікавий стан приховувала до останнього навіть від найрідніших, і особливо від них.

Боялась почути нові дорікання з боку двох цариць і за хлопця, і за себе, і за неправильно прийняті рішення, тому коли зважилась все ж показатись рідним, була вже на шостому місяці вагітності.

Реакцію на свій стан уявляла різну, і звичайно більше хотілось отримати підтримки, хотілось нарешті розділити свої емоції з кимось ще , а не тонути у цьому відчутті самотності і ноші відповідальності за маленьке життя в її утробі.

 Але реакції так і не дізналась..

Мабуть, не судилось. До рідного дому вона не доїхала.. А її малеча згинула, навіть не побачивши світ власними очима..

Маленьке янголятко не витримало травм нанесених в результаті нещасного випадку, а разом з донькою померла і її душа. 

Джерело з якого черпала любов, тепер затягнулось місивом болю, скорботи і вини..

Себе досі запитувала: Якби не задушливий липневою спекою день, їй би не стало зле в автобусі забитому людьми? Якби вона хоч мала пляшку води.. Якби вона сіла в тінь і перечекала приступ анемії їй би полегшало? Якби вона не йшла через силу і затримавшись на хвилинку , на неї не виїхали б з-за рогу підлітки на велосипедах? Вона б втримала рівновагу? Не впала б на живіт?  

Чому вона не поїхала на таксі? Чому чортова економія змусила її обрати такий нелегкий варіант для вагітної? Чому вирішила, що в таку спеку не краще сидіти вдома , а пертись через пів міста на зустріч про яку навіть не домовлялась?

І ще мільйон таких "Чому?", "Якби.." стали вигризати в її сумлінні ту яму, в якій хоронила себе і своє право на щасливе життя, бо навіть низка обставин не змінювала факту, що вона сама стала причиною смерті своєї ненародженої дитини..

Дитя не побачило світу, не стало тією радістю до якої так старанно готувалась. Чи то Бог , чи то всесвіт спочатку так невчасно подарував їй життя всередині себе і так само раптово і безжально його забрав, і винити окрім себе Діані більше не було кого. 

І вона винила..

І досі це робить..

Кожного разу, коли бачить мамочок з візочками, маленьких діточок, що бігають по дитячому майданчику у її дворі, раптові відео рекомендації на тему материнства—її серце щемить, а гордо здавлює глубок туги, бо спогади досі теплі, хай і минуло вже пів року.

От і тепер, хіба вона може брати відповідальність за чужу дитину? Фіктивний шлюб між дорослими це одне, зовсім інше, коли у цьому замішані такі маленькі діти.

Діана читала психологію і чудово розуміє, які наслідки на дитячій психіці можуть залишити дорослі ігри. Саме тому дивиться на чоловіка, якого вважає хорошим батьком, і щиро надіється, що він жартує.

-Вам ніхто не казав, що у вас дивне почуття гумору?,-після затяжної паузи, без натяку на посмішку, запитала Діана.