розділ 6

розділ 6

Сором часто забороняє те, чого не забороняють закони. А у Діани ця заповзята чеснота, зовсім вирішила всі нутрощі прополоскати. Причім декілька разів. Щоб напевно. Засіла у думках і, як зозуля, що-хвилини нових гризот підкидала.

Діана ж ,мабуть, зовсім розум втратила, якщо про минуле так швидко забула. А воно нікуди не зникло. Ходило, майже наступаючи на п'яти, чекало моменту , щоб крижаним потоком вдарити по спині. 

Та вона сама обернулась і тим холодом умила лице. Себе не жаліла. Винуватила. Хіба вона має право все забувати? Хіба має право хотіти нового? Хотіти того чоловіка? Навіть, просто у думках бажати нездійсненного. Хіба має право?

Совість догризаючи останні залишки спокою, твердо дала зрозуміти—НІ!

Краще б вже гордо догризла, ніж знову у цьому місиві просвіту шукати. Тільки здалось, що життя налагодилось, так їй нагадали, яку роль їй прописали. Сірої мишки з нижніх поверхів великого офісу.

Дивиться на себе у дзеркалі ванної і тихо затягується смутком. Обличчя втратило барви, очі втратили блиск. Навіть, натуральне волосся русявого кольору змушувало відчувати огиду. Огиду до себе і цього почуття нікчемності.

-Де моє руде волосся?- запитувала у свого нещасного відображення,- Де моя посмішка?.. Де моє бажання жити краще? Куди воно поділось, куди зникло? Хіба я його гнала?,- очі вкрилися пилиною. Відчуття відстороненості переслідувало її вже чотири місяці і лише тепер вона усвідомила глобальність цієї проблеми, коли всього декілька днів прожила нормальним життям. А тепер, совість і сором назад у цю яму штовхали, мабуть хотіли, щоб довіку там кару несла.

Піднесла руки до обличчя, розтерла очі, мабуть, намагаючись непрохані сльози назад впихнути.

У кишені завібрував телефон. Глибоко видихнувши, Діана взяла гаджет і прочитала смс від орендодавця.

"Доброго дня, частину оплати ми отримали, але ще половини не вистачає. Прошу вас виправити цю ситуацію, інакше , самі розумієте, розмова буде не приємна."

-Що це означає?,- вирячилась на екран, перечитуючи повідомлення знову і знову.

Саша не заплатив свою частину?

Звісно. А чого б йому платити? 

Істеричний сміх вирвався на волю.

Чому вона не подумала про це , коли він поїхав?

Щастя його від'їзду так полонило мозок, що вона зовсім не подумала про такі нюанси. 

І що тепер робити?

Якщо зараз ту частину віддасть, то увесь місяці буде пилом харчуватись.

Сльози вмить висохли. Дві коліжанки Сором та Совість подались у пошуках іншої жертви, натомість напруга хмарою нависла над бідною дівчиною.

Відійшовши від першої хвилі шоку, Діана згадала про свою професію і бухгалтерські навички, які зараз стали відчайдушно потрібні, щоб проаналізувати фінансові можливості на найближчий місяць. Заваривши собі заспокійливого чаю вона завалилась за стіл мов невидима ноша звалилась їй на плечі.

Після короткого підсумування стало зрозуміло, що після оплати другої частини вона хоч і не стане жебрачкою, але для комфортного життя їй потрібно більше грошей.  Мозгові баталії висували різні варіанти вирішення цієї проблеми, і самим оптимальним виявилось знайти підробіток, адже шукати собі сусіда не така швидка і хороша ідея.

Де там зараз роботу шукають?

Новий квест підкинутий чи то життям, чи то власним хистом виявився не легкою справою. З запропонованих вакансій по часовому інтервалу їй пасувало лише прибиральниця чи посудомийка, і не те щоб Діана нехтувала працею, та за ці варіанти чіплятись не хотілось. Дала собі час до вихідних, якщо не знайде нічого кращого, то згодиться вже на те , шо є. 

Намагалась трішки заспокоїти цю заразу , що всередині сиділа, та паніка, як та акула, тягнулась на запах свіжої крові, чекала моменту коли жертва буде найбільш вразлива. Не тремтіти перед сном і не думати не виходило, нервувала страшне, і ці нерви з собою всюди волочила і на роботу,і до магазину, і на вулицю. Спокою ніде не знаходилось.

Так у нервовому тікані кілька днів минуло, аж поки не натрапила на пост у фейсбуці, де терміново шукали аніматорів на якийсь дитячий івент. Бавити дітей Діані здалось кращою ідеєю ніж намилювати тарілки, тому вона швидко написала автору посту.

Відписали їй швидко , але попросили спочатку вислати актуальне фото, адже зовнішність виявилась не менш важливою ніж готовність до праці з дітьми. 

Дочекавшись доки колеги підуть на обід  Діана швидко метнулась до дзеркала, поправила делікатний макіяж і навіть  розпустила волосся. Зробила декілька кадрів, знайшла більш вигідний ракурс і відправила фото.

Сіла на місце і стала нервово вибивати чечітку пальцями по столі, очікуючи вердикту.

Чому вони так довго відповідають?

Напружено моніторила екран і вмивалась потом від нервового очікування, щоправда уявним, а не справжнім.

Мабуть, все таки, варто квартиру іншу шукати. Їй одній і однокімнатна підійде, а вони мабуть дешевші. Хоч і думка ця зовсім не приваблива, з нагрітого місця не хотілось тікати.

Думала про це і вкотре запитувала в себе коли так змінилась. Раніше на будь-яку зміну в житті реагувала як на подарунок з небес, а тепер.. Це вже старість?

Очікування тягнулось, висмоктувало з Діани залишки здорового глузду.

-Привіт,-пролунало ніби грім серед ясного неба.

-Господи!- перелякано здригнулась дівчина. Повернула голову на звук і узріла проблему номер два, що мабуть тішилась Діаниним переполохом.

-Так мене ще не величали,-посміхнувся і підійшов ближче. Діана ж до цього виявилась зовсім не готовою, синдром рибки Дорі паралізував стан, розумні думки зовсім як таргани на світлі порозбігались.

-Що?..Чому ви тут?- ніяково видавила з себе три слова.

-Ось,-підносить до рівня очей торбинку,-Вирішив нарешті повернути власнику. Попелюшка коли тікала туфельку загубила, а ти свій лоток.

Діана взяла до рук знайду і ніяково усміхнулась.

-Такі реалії, коли ти не принцеса, а життя не казка,- зазирнула мигцем у торбинку і повернула погляд на начальника- Дякую.