розділ 5

В одному ,не дуже далекому, царстві  усе верховенство влади, моральний авторитет  в створенні соціальних привілеїв, сімейних відносинах та контролю над власністю, мали дві тендітні жіночки, схожими між собою не лише світлими чупринами,  а й  звичками і манерами. Хоч царство налічувало всього сімдесят три квадратних метри та дух вітав там своєрідний.  Пахло орхідеями, мускатом і зневагою до протилежної статі, котру дві цариці трьохкімнатного царства підживляли розчарування від своєї жіночої долі. Бабусин чоловік був зрадником облюбувавшим медсестру міської лікарні і тепер клеймо бабія приживається до кожного зустрічного яйценосця. Матір доля тішила короткими стосунками з непутящими пустоцвітами, котрі з'являлись дивовижним чином саме тоді, коли в будинку потрібно було щось полагодити.  А  Діана . ЇЇ туди занесло кровними узами і затримало аж до набуття повної відповідальності за свої дії та вчинки згідно з Конституцією та законодавством.

 Жіноча чуттєвість домінувала у всіх напрямках життєвих ідеологій,  і часто ці імпульси доводили до крайнощів. Втім висновки завжди базувались на одному і тому ж: Чоловіки ненадійні створіння з купою негативних якостей, не спроможними до відповідальності і жалюгідні у своїх потугах довести зворотне. Авторитетом у цьому царстві чоловіки ніколи не були, тому мантра повторювалась з дня в день і кожного разу підкріплювалась історіями знайомих жінок.

 І хоч Діана безмежно любить своїх двох цариць та мабуть всупереч їх настанов і повчань, завжди в серці мрію виношувала- відчути затишок повноцінної родини. 

Хотілось того що бачила в інших, те що показували в кіно і про що жартували ті щасливі люди в яких замість одного  було два крила. Хотілось татового захисту, настанов, ласки, турботи.  Того надійного плеча, на яке можна покластись коли здається , що весь світ проти тебе. Хотілось хоч на хвилинку побути слабкою і забути про те слово "сама", яке вже було канонічним в настановах двох жінок .  

Мама і бабуся завжди повторяли, що вона "сама" для себе захист, "сама" для себе слухач і порадник, і їй не потрібна допомога сторонніх, бо жінка має бути сильною і готовою до будь-яких перешкод, яких життя не втомиться підкидати. 

Та рожеві мрії були занадто солодкими , щоб відмовляти собі в можливості хоча б у фантазіях сказати слово "Тато". Уявити собі те друге крило і літати, як ті особливі люди, життя яких не обділило таким щастям.

Та ,нажаль, ці мрії так і залишились на уявній площині, бо реальність поступово зганяла до думок інші проблеми і переживання, а досвіт і повчання двох жінок більш орієнтовним у своєму шляху.  

А так хотілось, так надіялась, що з Олександром  , хоч не ідеальну, а сім'ю збудує. Готова була на багато що очі закрити, аби тільки примарну надію в руках втримати. Та себе дурити, собі ж дорожче. На прірву між ними треба дивитись тверезо, а той єдиний місток, що тримався на двох волосинах, не добивати косметичним ремонтом. Тепер усвідомлює , тепер розуміє, що мости треба будувати надійні, щоб навіть після урагану і тріщинки не було, не кажучи про те, що це перспектива на довголіття. Втім і це праця двох людей, а однобокі потуги справа марна.

Пригода, що сталась, якось змусила її з мертвої точки зрушити, набратись впевненості, що далі життя так не може тривати і потрібно щось вирішувати. А рішення вже було, лишень чекало, коли Діані сміливості стане.

В під'їзд заходила, ніби гору на собі несла. В домі начальника мріяла скоріше опинись в рідних стінах, а тепер і поріг важко переступити, ніби то крок у безодню.

Гора тиснула, руки місця не знаходили, серце давило, причаївшись перед стрибком у безодню.

 Як не як завершити довгі відносини з людиною з якою було Все, не так легко. Гадала, як цю розмову почати, які слова підібрати, як спокій в серці утримати, щоб хоча б на розмову сили мати. Та відповіді можна роками шукати, тому все ж відчинила двері і зайшла в помешкання, яке несподівано зустріло її тишею і темрявою.

Діана увімкнула світло і глянула в кінець коридору. Знімаючи з себе верхній одяг, прислухалась. Та тишу порушувало лише її шарудіння, тому вона пройшла вперед і заглянула у дві кімнати, але знайому постать так і не зустріла. 

Олександра не було і чомусь це розуміння відстрочки важливої розмови одразу полегшило її буття. 

Зупинилась. Глянула в пустоту, а та швидко до неї в думки перебралась, так на автоматі і помандрувала до кухні, де навіть чайник увімкнула.

Чому він не вдома? Розуміє, що субота, але для гулянок ще рання година. 

Вони вже давно у мовчанку граються, але ж можна було попередити куди зникатиме.

Важко видихнула і нарешті пришла до тями. Помітила кастрюлю в якій суп варила ще два дні тому і вирішила перевірити його на придатність до споживання.

 Придатності не виявила , я к і хліба у хлібниці. Вирішила глянути у холодильник, щоб скласти черговий список потрібних закупів, але узріла папірець, шо поодиноко висів на дверцятах і напружилась.

" Я давно думав про заробітки, а твої таракани мене до них підштовхнули. Гадаю ця пауза нам не завадить."- нашкрябав у два рядочки її вже, мабуть, колишній.

Гора з плеч...

В кімнаті вмить повітря більше стало, і світла, і простору.. Принаймні Діані так здалось. В те, що це пауза, навіть з його подачі, мало вірилось, себе налаштувала на розрив, тому якщо він і повернеться, Діана буде мати поняття чи може жити з цим "Сама", до якого дві цариці готували її все життя. Та чесно кажучи "сама" вже було частиною її життя останніх пів року їх спільного проживання, тому вірніше підкреслити, що тепер буде знати, як жити без зайвої ноші.

"Геть згинь пропади — і до мене не ходи."- чомусь слова бабусі в думках промайнули. І соромно, і смішно та як не як легше, бо свобода вмить коханою стала і віддавати її тепер зовсім не хотілось.

Тішилась новим коханням усі вихідні. У ванній мабуть години чотири лежала, якесь дивне натхнення з себе стару шкіру зняти з'явилось. Шкода Аліса в Америку повернулась, так би пішла нову себе вигуляла, на світ по-іншому подивилась, бо зір чомусь теж покращився. Життя якимось простішим стало, досі не зрозумілим, але перспективнішим і затишнішим, тому в понеділок у свою бухгалтерську комірку залетіла усміхнена і бадьора, але ще не встигла вона присісти, як її попросили завітати в кабінет до Михайла Івановича і всю ейфорію, що трималась рекордних два дні, як вітром здуло.