Розділ 1.3

Захар

Донька все крутилась перед панорамним вікном, що в темноті осінньої години відображало її силуети. Любувалась і відлипнути від скла не могла. Так їй зачіска до вподоби припала. Тай його байдужим не залишила. Все дивився на свою красуню і дивувався сплетінню волосся  як восьмому чуду світу. І може раніше на таке уваги не звернув би, та відколи дончине волосся стало частиною його ранкових зборів, зрозумів, це не задачки вирішувати, тут вправність рук потрібна.

А він ніяк не віддячив.. І на слова вдячності поскупився...

Все чортихався від власної дурості , відчуваючи себе незрілим.

-Тату, Тату,-підбігла до нього донька і глянула своїм бурштином прямо в душу,- А знаєш насьо  Ялику такі луки?

Глянув на доньку не одразу второпавши сенсу питання, лиш кивнув головою заперечуючи.

-Щоб обіймати,- донька вцепилась руцями за іграшку і потянулась до його шиї.  Тіло автоматично пішло на зустріч і вже за секунду малеча повисла на ньому, як мавпа на гілці дерева. Запищала. Посміхнулась. І зареготала своїм найщирішим сміхом.

Захар і сам посміхнувся. Дуже ж донька любила такі забави. Не гавила моменту і все лізла на нього, як альпініст на круту гору.

Він підхопив дитину руками і запитав з цікавості:

-Хто тобі таке сказав?- розуміє, що донька не сама дійшла до таких пізнань.

-Діана!- без краплі сумніву видає дівчинка.

-Діана?-якось дивно просмакував її ім'я і сам знітився від своєї реакції,- Гаразд доню,- поставив дитину на підлогу і прочистив горло ніби та стала світком непритаманних йому речей,- Нам час додому,- став згрібати зі столу документи, ховаючись від шлейфу зніяковілості, що зненацька наділила його честю своєї присутності.

Хотілось нарешті закінчити цей день разом з усім кавардаком, що він приніс. Та час змовницьки тягнувся, нагадував про ще не вирішені питання. Скільки б не розтягував дорогу додому, а мить все одно настала .

На порозі Уляна на ходу зняла черевички, розкидуючи їх у різні боки, побігла вперед до сходів. Сьогодні він вже не мав сил дошкуляти дитині за безладно розкинуте взуття. Зітхнув і сам навів порядок. Пройшов у простору вітальню, яка разом з кухнею займала майже увесь перший поверх ,та кинув портфель на диван.

 Постать , що поважно сиділа за столом і за усіма правилами етикету глубала ножем стейк ,узрів одразу. Світлана не зраджувала собі. Навіть після нічних походеньок на обличчі красувався добрячий слой штукатурки, який і приховував усі недосконалості після блудної годити. 

Підняла на нього свій погляд та жувати не перестала ніби відчуваючи, що доїсти вечерю сьогодні їй не судиться. Фальшивий спокій нависав хмарою, чекаючи лише сигналу  перерости у стихійне лихо.

-Поговоримо?,- Захару було байдуже чи підібрав слушну мить, не збирався за тим вітром гасати, хотів скоріше з усім покінчити.

-Про що?,- вдаваною байдужістю, рівно відповіла.  Процес не полишила, заковзала ножем по тарілці з новою силою.

-Нам потрібно перестати грати в сім'ю,- глянув на витягнуту струною жінку.

 Її миловидне лице створювало відчуття тендітності, яка Світлані була притаманна лише коли того вимагала ситуація. Пишне доглянуте волосся, підтягнуте тіло і очі кольору лазурного моря. Жінка була дійсно вродливою. Та тільки краса та закінчувалась зовні. Принаймні для Захара. І може було в ній щось хороше, та він того не помічав і ба більше, не хотів помічати. Не міг пробачити такого паскудного відношення до доньки.

-Пропонуєш нею стати?,- глузливо усміхнулася, сама знала про недолугість сказаних слів, та щему в душі не могла тим зарадити.

-Пропоную більше не намагатись,- твердістю сказаного, можна було б горіхи молоти. Так впевнено звучав його голос.

-А в татуся вже дозвіл спитав?,- вона нарешті перестала глубати вечерю. 

Єхидна невинність- саме так можна описати Світлану. Жінка знала за які ниточки треба тягнути, щоб добитись свого. Саме так і вчинила коли Захар не хотів поспішати з одруженням.  Нічого не сказавши, пішла до його батька і жертвенно  пожалілась на долю. Після того старий життя сину не давав. Змушував взяти відповідальність саме так, одружившись на жінці. А він бачив, розумів, що дружина зі Світлани, як із собачого хвоста сито. 

Хіба вітру в полі потрібні границі? Знав, що ні і щиро не міг осягнути намірів того вітру, який так вперто границі шукав.

Він глянув на жінку, яка давила на давній мозоль і нічого окрім огиди до неї більше не відчував.

Чудово усвідомлював свою залежність від батьківського авторитету. Та останнім часом відчував , що історія ця на межі, і більше він не дозволить лізти в своє життя.

А сьогодні.. Сьогодні Захар цю межу переступить..

-Це остання вечеря для тебе в цьому домі. Смачного,- без жодної зайвої емоції, без жодного вагання виніс їй вирок і розвернувся  піти геть. Його не хвилювало, як сприйме цю новину Світлана. Може для неї це й зовсім не новина. Тільки телепень не розумів би до чого веде таке проживання під одним дахом, як в них.

 Та схоже Світлана все ж була дурною..

На темний  паркет дзвоном впала виделка, а Захар відчув в потилиці гострий біль.

Усвідомлення хмарою лягло на його зіниці. Він намацав джерело болю і глянув на кухонне приладдя , що стало знаряддям розправи ображеної жінки.

В тиші будинку, що раптово осиротіло на звуки, було чути лише, як закипає власна кров.

Жінка , що гнівно видихала пар з носа, виглядала як бик, що за хвилину кинеться на червону тряпку.

Він глянув на перекошене лице Світлани і не міг повірити в її неадекватність.

На що ця жінка здатна Захар вже не знав. Радів тільки , що виделку в голову отримала не Уляна.

-Ти думаєш використав мене і можеш вигнати як пса безпритульного?,- писала нові історії жертви Світлана. І може пройняла б Захара , якби той наївністю страждав, та на чоловіка більше маніпуляції не діяли. Власне тому вона і казилась, що вже не буде так як вона хоче.