Частина 2. Розділ 8.

До свого нового робочого кабінету лівого берега я залетіла ближче до обіду. Голова тріщала, а серце досі зрадницьки калатало, варто було мені лише згадати ранковий туман біля річки й те, як Тай упіймав мене на гарячому під час поцілунку. Я з силою кинула свій червоний шолом на стіл, упала в шкіряне крісло і так сильно прикусила губу, що шкіра аж натягнулася.— Спокійно, Кіро, — прошепотіла я сама собі, стискаючи кулаки. — Ти королева свого району. Ти не могла закохатися в цього заносчивого павича правого берега. Це просто адреналін від гонки. Просто адреналін...Але побути в тиші й розібратися зі своїми думками мені не дали. Двері мого кабінету без жодного стукоту розчинилися навстіж, ледь не злітаючи з петель. На порозі з’явилася Аліса. Моя подруга взагалі не змінювалася: вона тримала в руках величезний паперовий стаканчик із кавою, кумедно поправляла окуляри, які з'їжджали від швидкої ходьби, і панічно ковтала повітря.Вона зачинила двері ногою, з усього розмаху плюхнулася на мій шкіряний диван і на весь кабінет голосно закричала:— Кіро! Боже мій, я ледь сюди добігла на цих підборах! Наше доросле життя — це якийсь повний капець!Я миттєво відклала ручку вбік, вдячна подрузі за те, що вона відволікла мене від думок про Тая:— Алісо, заспокойся. Що вже сталося? Знову каву на когось розлила в місті?Аліса панічно замахала руками, мало не розхлюпуючи свій напій:— Та яка кава, Кіро! Гірше! Пам’ятаєш того суворого похмурого дядечку в дорогому костюмі з випускної тусовки в клубі, якому я дала серветку, щоб його пафос не луснув? Так ось, цей залізобетонний чоловік... виявився старшим братом твого Тайфуна! Його звати Руслан, йому двадцять п’ять років, і він сьогодні зранку чомусь шукав мій номер телефону через наших однокурсників! Я в шоці, Кіро! Що цьому грізному босу від мене треба?! Він що, засудить мене за ту серветку?!