Розділ 2. Частина 1.

Університетські стіни, вічні батли за парковку та іспити офіційно залишилися в минулому. Нам із Алісою виповнився двадцять один рік, і тепер перед нами відкрилося справжнє доросле життя. Я остаточно забрала під свій контроль усі справи нашого лівого берега, і тепер у мене з’явився власний, просторий робочий кабінет із панорамними вікнами, де я вирішувала серйозні бізнес-питання.Я сиділа у своєму шкіряному кріслі, звично прикушуючи губу — ця звичка з'являлася в мене щоразу, коли я переглядала складні документи або про щось глибоко замислювалася. Поруч на столі, як і раніше, лежав мій незмінний вогненно-червоний шолом.Раптом двері мого кабінету без жодного стукоту розчинилися навстіж. На порозі з’явилася Аліса. Моя подруга взагалі не змінювалася: вона кумедно тримала під пахвою величезну купу якихось конспектів (хоча ми вже випустилися!), умудрилася перечепитися через поріг і ледь не впустила свої смішні окуляри.Вона панічно перехопила папери, закрила двері ногою і на весь мій серйозний кабінет голосно закричала:— Кіро! Боже мій, ти не уявляєш, що сталося! Я ледь сюди добігла на цих нових кедах! Наше доросле життя — це якийсь повний капець!Я лише посміхнулася, відкладаючи ручку вбік і дивлячись на цей знайомий хаос:— Алісо, заспокойся. Присядь на диван і вдихни. Що вже сталося? Знову каву на когось розлила?Аліса з усього розмаху плюхнулася на диван, розкидала папки й панічно замахала руками:— Та яка каву, Кіро! Гірше! Пам’ятаєш того суворого похмурого дядечку в костюмі з випускної тусовки в клубі, якому я серветку дала, щоб його пафос не луснув? Так ось, цей залізобетонний чоловік... виявився старшим братом твого Тайфуна! Його звати Руслан, йому двадцять п’ять років, і він сьогодні зранку чомусь шукав мій номер телефону через наших однокурсників! Я в шоці, Кіро! Що йому від мене треба?!