Розділ 2

***

Ресторанчик знаходився в самому центрі Львову, головний вхід/вихід вів до проспекту «Кривої липи» а запасний, тунелями, які пролягли підземеллями міста, міг вивести куди завгодно.

День, як і багато таких самих видався насиченим: зранку Соломія протупцяла в універ імені Франка Івана Яковича, в якому навчалася ось уже три роки на факультеті журналістики, керуючись колись спонтанним рішенням і прагненням нести правду у світ. Поки на практиці не зрозуміла, що та правда нікому не була потрібна, а лише скандали, плітки і жовта преса. Покинути навчання вже тепер, коли розчарувалась, заважала жадібність до витраченого часу і грошей, які зароблялись важкою працею почергово в кафе, барах а згодом перейшло у декілька годин у супермаркеті, де працювала на неповну ставку, викладаючи товари на полиці, а під кінець дня ще декілька годин проспівала в ресторані, від чого голос її віддавав хриплістю, але, звикнувши до таких навантажень, вже не зірвувався, як колись.

– Навіщо то все? – задала сама до себе питання, відповіді на яке все одно знала, що не отримає. Це навчання, не потрібна нікому робота, все переступаючи через себе, бо явно не про це мріяла дівчина, ні колись в дитинстві пишучи вигадливі історії ні зараз в дорослому віці, де вигорала просто живучи… Не так, існуючи!

–  Фух, втомилась – обтрусилася від пилу Соломія, вибираючись з чергового підвалу Львова, поблизу ринку «Добробут», куди привів дівчину «чорний хід».

Цими підземеллями рідко хто користувався, адже це було не зовсім легально, приємно, чисто і безпечно, але дівчина не нехтувала такими шляхами відступу, коли черговий настирливий залицальник хотів притиснути її до стіни чи «провести додому»:

– Адже не годиться молодій і красивій панянці самій крокувати вулицями нічного міста, – як любив повторювати Сергій при кожному випадку, коли тільки Мія починала підробляти в його ресторанчику «Джаз». І вона б погодилась з роботодавцем, якби «шеф» не підсовував як альтернативу себе, як проводжаючого, що для дівчини було рівноцінно прогулянці з сексуальним маньяком.

– А зараз – додому! – підсміхнулася Мія сама собі і вже підняла ногу, аби ступити по пішохідному переходу, як...

– Обережно!

Нізвідки взялася рука і відсмикнула дівчину за секунду до того, як її ледь не збила машина, що пронеслася на червоне.

День був надто важким… Випадкова перехожа, котра мабуть врятувала Міїне життя, або як мінімум тіло від перспективи бути покаліченим скаженим водієм, зовсім не відбивалася в втомленій свідомості, що починала пливти. Дівчина з коротким волоссям з гривкою і зеленими очима відпустила її, промовивши щось на кшталт «уважніше» і зникла в невідомому їй напрямку, мабуть просто продовжуючи свій шлях.

Соломія прочимчикувала додому і молилася аби ніч видалася простою.

***

«Соломія»

Сниться  сон, де саме зараз я спішу через дорогу від роботи, адже перед моїми очима саме «пропливає» трамвай «двійка», безжально проїжджаючи повз мій магазин (я працювала продавцем-касиром в супермаркеті).

– А-а-а, все, я побігла! – махнула на прощання я колегам, з якими у нас взаїмна антисимпатія та директорці, їхній давній подрузі, яка, тим не менше, поганих відчуттів не викликала. Я, котра вже не вперше доганяла трамвай, стрімко ломанулась за транспортом, котрий повільно, майже дражнячись плівся до зупинки.

Я вже перебігала на пішохідному переході на початку Личаківської, в одній руці пакет вщент набитий продуктами (планую – сюрприз коханому, в якого завтра день народження) іншою рукою підтримуючи сумочку, яка звисає з мого плеча, гойдаючись на довгому ремінці.

Машини, обабіч переходу, спокійно реагували на моє швидке переміщення і ліниво плелися, а то і стояли, чекаючи, коли вже я закінчу спринт, та й я не горіла бажанням нікого з водіїв затримувати, тож зі швидкістю вітру вже добігала перехід. На щастя, жодного разу мій забіг за трамваєм ще не закінчувся провалом, адже маю швидкі ноги, тож сумнівів не було – я наздожену тебе, мій транспорт!

****

«На щастя… та на жаль», – чули таку приказку?

Мія прокинулась, зрозумівши, що то був не сон, а спогади, які вона чомусь  забула… Та як таке взагалі можна забути? Рік, два… скільки вилетіло з її життя, вона почала згадувати, що ж відбувалося тоді… В 2018-му році.

Спогади нахлинули рікою, від них різко заболіла голова і вона бачила все, наче проживаючи заново.

Так от, швидкі ноги то добре, а от в комплекті з мудрою головою вони  не завжди йдуть.

Яка б Соломія не була швидка, акуратна і як би не дивилась під ноги і акуратно оглядалась, аби не потрапити під колеса жодної з машин, та не все в житті залежить тільки від нас.

Вже добігаючи «зебру», де від сили лишалося дві білі полоси, відчула, як зі сторони сумочки хтось чи щось її штовхає і то впевнено так, повільно.  Повертає голову і що б ви подумали?

ЇЇ суне не просто хтось чи щось, а велика чорна машина з…

– О.Боже. Ні… – встигла подумати дівка.

– Блондинка за кермом, – додала вона подумки, поки сама «світла голова», яка нічого не помічаючи щебече собі по телефону, дивлячись в протилежну дорозі сторону, ще кермуючи,  вже боляче штовхала Соломію бампером у бік.

– Класика, – ще встигла подумати вона, перед тим як почула *бум* і зрозуміла, що звук цей пішов від зіткнення з машиною, котра вже відправила дівчину у вільний політ…