Розділ 1

Книга присвячується людині, яку я поважаю, захоплююсь і кохаю…

П.с. Не історія моєї цікавої людини

«Засновано на реальних подіях, але з шаленою приправою моєї фантазії ( Ну а шо? =)»

Коли краєм ока і помічала його, думала – ото роздовбай… Вже втретє за день бере пиво і чіпси, ті дурні жарти і вічне бажання усміхнутись, не зважаючи на сумні очі…

Я, яка ще тоді стажувалася на нове місце роботи в продуктовому магазині, не звертала уваги на покупців і лише ввічлива посмішка за прилавком, банальні запитання про те, чи потрібен пакет, привітання і прощання якось поєднували мене з ними.

А він, ще тоді не розкритий, кимось загублений чи навіть покинутий бродив вулицями своєї свідомості і шукав укриття.

 Може, десь у спогадах, він знаходив себе, ще хлопчиком, який вже втретє об’їжджував "погулянку" і ніяк не міг накататися на велосипеді. Тоді він мимовільно посміхався собі, та й то не надовго, бо теперішня реальність майже не залишала місце чомусь приємному.

 Будні розвінчувалися пиятиками з друзями і спробами вирватися з самого себе і зализати рани десь у подорожах за кордоном країни і власної свідомості. Часто не хотів повертатися додому, де в депресіях кидався на стіни, лютував на весь світ, а особливо на тих хто зробив його таким… В майбутньому він подякує їм за це.

Часто повертався в думках до часів свого двадцятиліття, де, ще не вірячи в болі через кохання, знав щастя від простих речей, таких як футбол і його ж хулігани, спорт і бажання бути кращим, мрії про майбутнє і бажання стати не залежним від усього світу, а тепер і від усіх людей, від яких тілом і думками тепер намагається відлучитися… Серце болить і не пускає…

Та почнімо спочатку, адже не так починалося його життя… Та і сама історія не зовсім про нього) Точніше: не тільки про нього.

****

*Бух*

Щось впало з верхівки ратуші, та розлило вміст себе червоною водою. Коли сонце ще не розлило перші промені по дахах будинків, люди, яких, зважаючи на ранній час, тут мало бути не багато, натовпом оточили місце падіння невідомого лантуха і задирали голову вверх, дивуючись музиці одного голосу, який ехом розносився по «площі ринок».

****

«–  Я хочу бути коханою тобою

Тільки тобою і більше ніки-и-им

Я хочу бути коханою тобою

Тобою одни-и-им…

Бу-пум-пі-ду»

Пісня Мерилін Монро, з кінофільму «В джазі тільки дівчата», як ніяка більше підходила для теми закладу, який знаходився біля кривої липи в центрі Львову. В напівтемному залі ресторану освітлення було зосередженим на сцені, де саме зараз виступала дівчина у білому платті та світлій перуці, аби відповідати образу Мерилін.

«– Я хочу бути поцілованою тобою

Тільки тобою і більше ніки-и-им

Я хочу бути поцілованою тобою

Одни-и-им…»

Вона тримала білосніжними руками мікрофон, дріт котрого тягнувся далеко за сценою. Часом, однією рукою відпускаючи дріт, другою грала подолом сукні, чи показувала наманікюреним пальчиком на котрогось пана з залу. Підведені темним олівцем та тушшю очі підморгували публіці.

«Не можу прагнути-и

Нічого я вищого

Ніж відчути бажання

Коли ти будеш моїм

Па-дум па-дум па-дудлі-ду па-дудлі-ду!»

Губи, підведені спокусливо-червоною помадою, склалися в останньому «у» і світло на сцені погасло, тим часом як оплески, наче згая зігнаних з землі голубів, заповнили залу хлопотінням своїх крил.

Співачка зайшла у гримерну за лаштунками і зняла перуку, попелясто-русяве волосся розсипалося по плечах.

– Браво!

– Сирена! На біс!

Чулося знову і знову, та виконавиця, навіть під бурні оплески, явно не спішила повертатися. Втомлено подивилася на себе у дзеркало і стала змивати макіяж.

– Мія! Браво!

В і так тісну гримерну ввалився низький чолов’яга в тілі, з великим пузом і маленькими вусиками. Малі, круглі, як чорні бісеринки, очі зиркали з-під низького лоба, а піт стікав по зачесаному назад «зализаному» чорному волоссі. Одягненим був чоловік у темний смокінг та такого ж кольору краватку, біла сорочка, котра натягнулась на животі, очевидно ледь витримуючи натиск пуза, була заправлена у випрасувані «по стрілочках» штани.

Дівчина чудово знала ким був чоловік на ім’я Сергій, котрий, крім того, що був власником даного джазового ресторану, був ще одним із тих, хто працював над музичним супроводом, себто грав на роялі. Коли він розмовляв, то пирскав слиною на відстань до двох метрів, а жестикулюючи пітнів і трясся, як наркоман під час ломки. Характер мав не те, щоб злий, але розпусний, оце і зараз він намагався спіймати співачку вологими від поту руками і притиснути слиняві губи до її руки. Дівчина ухилялася, навіть не повертаючись від дзеркала і продовжуючи стирати макіяж,  та чоловік не ображався на ігнорування його жестів і лише щиро посміхався, прибравши від неї свої руки.