Розділ 2

Коридор був тісний, та ще й завалений коробками з «Нової пошти». Поки я протискувався у цей прохід, підлога ненадійно скрипіла. Команда по одному пройшла за мною — три чорних месника, що темрявою згущувалися на ляльковий будиночок.

— Валєрік! — дзвінко вигукнула Роксі, задкуючи у вітальню. Перечепилася за пухнастий килимок, втратила рівновагу і махнула рукою в моєму напрямку, вочевидь, намагаючись зачепитися. Та встояла, тільки дзенькнув набір браслетів з «Аліекспреса». Судячи з аури, браслети теж були заряджені на ізобіліє. — Валєрік, вставай, тут якісь бугаї! Це колектори!

З кімнати, яку, певно, гордо називали спальнею, вивалився Валєрік. Я впізнав його з інсти. Наживо він був ще більш жалюгідний. Кволе тіло, вдягнене лише у боксери з написом «King», ледь трималося на ногах, хоча й не було п'яне. Певно, сонне, бо протирало очі.

— Люба, ну я ж казав... не замовляй піцу вночі, я на дієті, — пробурмотів Валєрік, позіхаючи.

А тоді витріщився на мене, одразу й увесь сон пропав. Від мого вигляду такі слимаки одразу приходять до тями. Або навпаки — непритомніють.

З роззявленим ротом він перевів погляд на мій костюм, зупинився під пахвою. Там була магічна, прихована від цивільних кобура, але цей «Король», схоже, відчув загрозу дупою.

— Це не піца, — сказав я. Голос прозвучав як грім у цій кімнатці, і з антресолі щось впало. — Роксолана Бойко. Згідно з протоколом 247-Б, ви звинувачуєтесь у використанні бойових чар класу «Титан» та поширенні магічної загрози через соціальні мережі.

Я дістав посвідчення. Срібний вовк, що перекушує змію — голограма Конклаву — піднявся з картки і завис у повітрі, відкидаючи синє світло на їхні перелякані обличчя. Їхню пам'ять затруть, а дотримуватися процедури треба завжди. Порядок — це те, що протилежне сюрпризам.

— Гаааа? — пробурмотіла вона.

— Книга, кажу. Де вона?

Роксі завмерла, та інстинктивно метнула погляд до журнального столика. Там лежав фоліант у старій шкіряній обкладинці. Книга була розгорнута саме на заклятті «Твердиня Титана», і руни світилися тьмяним червоним світлом. Повітря навколо столу вібрувало — закляття було активне. Вона не просто читала його, ця дурепа його запустила і пішла, залишила на паузі.

Роксі прослідкувала за моїм поглядом і ступила до столу.

— Це... це реквізит! — випалила вона. — Для марафону! Це бабусина книга, не віддам!

— Артефакт вилучається, — сказав я і ледь помітно кивнув.

Агент на знак простяг руку в захисній рукавиці.

— Ні! — крикнула вона.

І тоді все пішло не так.

Вона махнула рукою, в якій увесь цей час був той самий кришталевий провідник енергії — насправді скляний фалоімітатор. Вона хотіла, мабуть, відштовхнути агента чи просто злякалася. Але її емоції стали каталізатором, і магія, що висіла над книгою невидимою для цивільних марою, здетонувала.

Почувся звук, схожий на тріск кабелю. Гаряча хвиля пронеслася повз мене, і я на мить осліп від червоного спалаху.

Агент встиг поставити щит.

Валєрік, певно, вже навчений, з писком пірнув за диван.

А я стояв прямо на лінії вогню. Я — Граніт. Я не ховаюся. Я приймаю удар.

Друга хвиля вдарила мені в груди і одразу стекла вниз. Відчуття було, наче у вени вливають розплавлений свинець.

— Бля..., — почав я, але звук застряг у горлі.

Магічний удар нижче пояса був таким сильним, що я мало не зігнувся навпіл. М'язи в паху скоротилися спазмом, від якого потемніло в очах. Тканина штанів натягнулася і затріщала на всю кімнату. Присутні, мов по команді, звернули погляди на місце звуку.

Мій член став не просто твердим, він став каменем. Важким і гарячим, пульсуючим — але каменем, який пекельно болів. Я мав крикнути: «Взяти її».

Відкрив рота, набрав повні груди повітря, щоб гаркнути так, аби й штукатурка посипалася.

— Мммм-гхххх... — вирвалося з моїх губ.

То був глибокий горловий стогін, звук чистої насолоди. Можливо, трохи схоже на березневого кота.

А ось і Роксі)