Тутті шукає друзів

У маленького поїзда Тутті зовсім не було друзів, а гратися одному — так сумно. Тому майже весь свій час він читав книги. Маленький поїзд їх дуже любив, особливо ті, де розповідалося про дружбу. І якось прочитав в одній, що друзів можна знайти.

Тільки де ж вони ховаються, щоб знати, де їх шукати? Тутті цього не знав, але чомусь йому здавалося, що вони десь там — за Великою Горою, яка виднілася з його вікна.

Дорога була не близька і навіть трохи складна. Та й маленький поїзд ще ніколи не бував по той бік гори. Тому потрібно було добре підготуватися. Він взяв побільше їжі із собою, одягнув теплу шапку — бо це була зима — і вирушив до Великої Гори.

Як тільки переїхав через міст і опинився серед великого засніженого поля, Тутті зупинився. Він обирав, яким шляхом краще їхати, аж раптом почув, як хтось дуже тихенько плаче. Поїзд оглянувся навсібіч, але нікого не побачив. І тільки збирався знову вирушати, як до нього долинуло тихеньке:

— Пі-пі-пі-пі...

«А, це мишка», — подумав поїзд і почав вдивлятися у сніг.

І справді, серед снігу сиділа дуже гарна маленька мишка в кожушку і чомусь плакала, витираючи слізки своїм хвостиком.

— Що сталося? — турботливо запитав Тутті.

— Ох, ця зима така морозна і довга. Усі мої запаси вже скінчилися, і я давно нічого не їла, — дуже сумно промовила мишка.

— Ой-йой... — захвилювався маленький поїзд.

Тутті дуже захотів допомогти. Він почав так сильно думати, аж запихтів. А потім придумав!

— Здається, я можу тобі допомогти. А що ти їж?

Мишка зацікавилася, перестала плакати і навіть підбігла ближче до маленького поїзда.

— Зерно, хліб або яблучка, — потерла свій голодний животик мишка.

— Чудово! А в мене якраз є хліб! — радісно тутукнув поїзд.

Він дістав зі свого причепа свіжоспечений хліб, завернутий у хустку, і віддав мишці. Вона радісно схопила смакоту, аж затанцювала, і дуже розвеселила поїзда. Потім мишка подякувала і побігла швидше додому, а Тутті застукав колесами далі. І дорога вела його просто до лісу.

Коли маленький поїзд заїхав у засніжений ліс, було так красиво й гарно, а ще тихо і спокійно, що Тутті навіть збавив швидкість, щоб встигати все роздивитися. І серед білих кущів він побачив сім’ю зайчиків.

Тато-зайчик тільки повернувся додому із сумочкою, а йому назустріч вибігли дітки-зайчатка. Вони радісно стрибали навколо тата і нетерпляче заглядали в сумку. Та вона була майже порожня.

— Тільки трішки кори... — засмутився один із зайчиків.

— Великі сніги і мороз сильний, дітки. Я більше нічого не зміг знайти, — сумно опустив вушка тато.

Тут вийшла з хатинки мама-зайчиха. Вона обійняла тата-зайчика і почухала за вушками діток.

— Не сумуйте. Ми й це розділимо порівну. А як мороз стане меншим, тато принесе їжі більше.

Маленький поїзд тихенько стояв за засніженою ялинкою і спостерігав за зайчиками. Йому стало так шкода їх, що він аж голосно зробив:

— Туууу!

— Я допоможу. Ця морквочка вам! — і дістав із причепа моркву.

Тато-зайчик не очікував у цьому лісі побачити поїзда, але так зрадів, що Тутті проїжджав поруч. І дітки від радості застрибали.

— Дякую за твою доброту. Якби я міг чимось тобі допомогти... — промовив тато-зайчик.

— Я радий допомогти, — посміхнувся поїзд. — А не знаєте, там, за Великою Горою, можна знайти друзів?

— Не знаємо. Ми хоч і живемо біля підніжжя гори, — сказав тато-зайчик, — але через неї ніколи не переходили. Це небезпечно. А ти будь обережний. Може, краще й не їдь туди взагалі.

Але маленький поїзд не хотів відступати. Він вірив, що саме там і знайде собі друзів. Тутті попрощався із зайчиками і вирушив далі — на самісіньку гору.

Підійматися було нелегко. Підйом був таким різким, що колеса ледь не скочувалися назад. Ще й причеп тягнув донизу. Але Тутті не здавався. Він щосили крутив колесами і поступово піднімався вище й вище.

І ось — нарешті опинився на вершині Великої Гори. Від радості поїзд аж за-ту-тукав гучно і... випадково розбудив ведмедика, що спав у себе в хатинці.

Поки Тутті розглядав усе з висоти, з хатинки вийшов сонний ведмедик. Він подумав, що вже весна, почав потягуватися після довгої сплячки і дуже здивувався, коли йому на ніс упав сніг.

— Невже ще зима? — здивувався ведмедик.

Маленький поїзд зрозумів, що це він розбудив ведмедика раніше, ніж треба, і йому стало соромно.

— Вибач, це я, напевно, тебе розбудив. Я не знав, що ти тут спиш.

Ведмедик сів поруч із поїздом, сумно поглянув на засніжені ліси і поля та не знав, що робити далі.

— Я на тебе не злюся. Ти гарний поїзд. Тільки я, коли навесні прокидаюся, — завжди щось їм. А взимку для мене їжі немає... Ех. Ось би яблучка зараз.

Тутті глянув, що в нього залишилося з їжі в причепі, і там були яблучка. Він радісно простягнув останні.

— Ох, та ти що — поїзд-чарівник! — здивувався ведмедик. — Дякую тобі. А ти без їжі не залишишся?

— Ти за мене не переживай, — сказав поїзд. — Я збирався за Велику Гору і ось майже доїхав. Тому голодним у дорозі вже не буду. А ти, до речі, не знаєш, там за горою друзів знайти можна?

— Я не знаю, але поїзди звідти чую часто, — відповів ведмедик.

Маленький поїзд так цьому зрадів, що одразу помчав униз, навіть не почувши застереження ведмедика, що треба бути обережним.

Тутті поспішав, колеса швидко постукували. Але раптом спуск став крутим, і поїзд зрозумів, що їде зашвидко. Та загальмувати не виходило, бо колії були покриті льодом. Тому колеса далі із шаленою швидкістю летіли вниз, хоч Тутті й намагався зупинитися. І врешті-решт маленький поїзд врізався у великий сніговий сугроб.

— Ой-ой-ой... — захвилювався Тутті.

Він намагався виїхати зі снігового сугробу, але сніг був занадто важким, і колеса залипли так, що Тутті навіть не міг поворухнутися.

— І що ж мені тепер робити? Мене, напевно, тут ніхто не знайде... — сумно подумав маленький поїзд.