Розділ 13. Прощання з гостями

     Даша з повагою дивилася на молодого короля, який допомагав їм рубати та збирати дрова, на випадок, якщо їм судилося залишитися тут ще якийсь час.

     - Гадаю, що дрова треба сховати до підвалу. Тоді вони не лишаться сирими і легко горітимуть. Запасів їжі вам має вистачити ще на кілька місяців. Сподіваюся, що вовки вам допоможуть, — казав Орунг, перекочуючи у двір величезні пеньки з лісу.

     - А я думала, що королі нічого не вміли! – зізналася Даша.

     - Що ти! Ми знаємо і як ворога, і як дрова рубати! – сумно посміхнувся Орунг.

     Ануелла якось розповідала йому, що в її світі є такі способи збереження та користування теплом, що вони вже не рубають ліс. Вони все це роблять дуже легко. Треба просто натиснути на якісь кнопки. Він мріяв тепер побачити таке диво.

     Його дружина пробула у примарному білому тумані добу і невдовзі повернулася трохи засмучена.

    - Я думала, що ми підемо на Перехрестя разом із вами. Але мені було сказано, що ми з чоловіком маємо піти зараз, а вам треба ще трохи почекати. Я, ми не хотіли б залишати вас самих, але… з Вищою Силою не сперечаються…

    - Нічого! Ми ж мешкали без Вас. Ще зачекаємо, – бадьоро зауважив Сергій.

    - А скільки часу нам чекати? - запитала його сестра.

    - Не знаю.

    - А хто за нами прийде? Мама?

    - Навряд чи. Але, мене розпитували про тих підлітків, які бачили вас у місті-тіні.

    - То, може, вони прийдуть за нами? – нетерпляче схопився брат.

    - Я не знаю. Зазвичай, живі не з'являються в примарному світі.

    - Але ж, вони були. І щезли. Може, вони тоді загинуть?

    - Не треба! Нехай краще живуть, як мама та тато, і бабуся!

    - Однак, вас не залишать самих. Ви можете нічого не боятися.

    - Так, ми й не боїмося. Тут нам було якось спокійно.

    - Вовки, точно, про вас подбають.

    - Не хвилюйтеся за нас. Все буде добре! – запевнили Ануеллу близнята.

    Вона кивнула їм у відповідь, але в душі почуття тривоги за брата та сестру не покидало її.

   В останній день, перед відправкою на Перехрестя, дорослі постаралися приготувати якнайбільше ласощів для дітей. Орунг нарубав велику копицю дров і склав її біля печі. Усі сіли за прощальну вечерю. 

    Дорослі розповідали дітям про звичаї Середньовічної Землі, а потім Ануелла розповідала про свій казковий світ.

    - Чому ми не народилися там? – вигукнув Сергій. - Натомість, ми жили в нудному місті, де майже немає роботи і всі дорослі сердиті!

  - У Всесвіті існує багато світів. І кожна людина отримає можливість обрати, де вона хоче продовжувати своє існування. Це існування може бути в тілесному вигляді, у вигляді привидів або безтілесних душ. Попереду у вас ціла нескінченність! Ви все встигнете спробувати!

    - А з Вами ми ще коли-небудь зустрінемося?

    - Хто знає? Якщо ви захочете, то так.

    - Це здорово! Але тільки спочатку ми хочемо зустрітися з нашими рідними!

    - Значить, ви потім самі оберете, куди попрямує. Все по порядку. Ну, що ж, друзі, нам час…

    Усі встали.

    - Хай буде захищеним ваш світ, діти!

    Аннуелла легенько торкнулася теплою долонею чола кожного з дітей.

    - Ми вас любимо! – обійняли подружжя діти. – Прощавайте! Щасливої ​​дороги!

   Дорослі помахали їм на прощання руками, повернулися до них спиною і попрямували в бік сонця, що заходило туди, де за околицею лісу знаходився чарівний туман.

   Ватажок зграї повільно йшов за ними, наче почесна варта. А інші вовки оточили кільцем дітей та увійшли з ними до будинку. Зграя лягла біля їхнього ліжка. Черниш, зовсім не боячись вовків, зістрибнув до близнят на ліжко і всі мирно заснули, перебуваючи у відчутті досконалого щастя.