Тут і там

Розділ 11. Різні світи

- Ми пам'ятаємо лише, як у наше місто увірвалася велика вода. Нас підхопило, понесло, ми почали захлинатися, було неможливо дихати, – заплакала від страшних спогадів Даша. – Ми померли, правда?

Ануеллі стало дуже шкода цих маленьких чоловічків, але вона мала правило ніколи нікого не обманювати. Тому вона лише мовчки кивнула головою.

- Значить, ми ніколи не побачимо маму та тата, і бабусю! - заридала дівчинка і безпорадно озирнулася на брата.

- Ви побачитеся. Обов'язково побачитеся. Але не зараз.

- А що нам робити?

- Головне, не панікувати.

– Вам добре говорити!

- Чому? Мене забили камінням до смерті. Я також загинула.

- Так? – відкрив рота від здивування Сергія.

- Жах який!

- Коли з вами трапилося таке лихо?

- 95-го.

- У 95-му? Раніше за мене?

- Ні, ну 1995-го.

- Ого! - мимоволі вирвалося у Ануелли.

- А з Вами? – обережно поцікавилася Даша.

- 1543-го…

- Хіба це може бути?

- Може, якщо це - проміжний світ.

- Наша бабуся віруюча, так вона розповідала нам казки, що після смерті людина переселяється на небо і йде чи до раю, чи до пекла. Так то правда?

- І після смерті є життя? Ми ж живі?

- Розумієте, - обняла дітей дівчина, - зараз у вас не зовсім життя. Це тимчасова перетримка... Ви не розумієте. Коротше це тимчасове місце. І ви можете самі вибрати, куди вам переселитись – потрапити на іншу планету, або повернутися через багато років на свою. Але, звісно, родичів ви там уже не застанете. Або можете залишитися в житлі Душ і спілкуватися зі свідомістю всіх інших померлих. Але це – згодом.

- А скільки часу має пройти?

- У кожного по-своєму.

- А просто до мами ми не можемо зараз потрапити?

Дівчина похитала головою.

- Тобто ми можемо побачитися з ними, тільки коли і вони... помруть?

Гостя сумно кивнула.

- Але ми ж не станемо чекати, коли з мамою і татом трапиться...

- Ні, звичайно, - вигукнули діти.

- А розкажіть, як і де з ними можна буде зустрітись!

- Для цього нам треба визначити, де і коли ми зараз знаходимося.

- А ми жили тут без часу.

- Саме – без часу. Бувають і такі світи.

- Як це?

- Вам скільки було років, коли ви...

- По шість.

- Але зараз ви виглядаєте старшими. Значить, час тут іде, але значно повільніше, ніж удома. Ви хоч приблизно знаєте, скільки часу пройшло там?

- Звідки? - знизала плечима Даша.

- Стій! А, пам'ятаєш, поки ми жили в нашому місті, там були великі дівчинка та хлопець. Вони щось шукали, шукали і нас. Так вони казали, що ми зникли двадцять років тому.

- Ага! Двадцять років. Дивно. Чому не одразу потрапили сюди?

Діти знизали плечима.

- А чим вони займалися досі?

- Шукали вихід із міста.

- Це було справжнє місто чи місто-тінь?

- Що означає «місто-тінь»?

- Ну, там мешкали люди, працювали?

- Ні, там тільки весь час починалася повінь.

- Петля часу та місто-тінь, - пробурмотіла Аннуелла. - І що? Як вони туди потрапили?

- Випадково, як ми зрозуміли.

- Вони були живі чи такі, як ви?

- Живі! Тому що, коли вони знайшли прохід у розламаній греблі, то зникли. А ми лишилися.