Розділ 9. Пошуки чоловіка

     До палацу вона підійшла майже вночі. Напевно, вона стала зовсім невидимою, тому що їй зовсім легко вдалося прослизнути непоміченою повз варти. Вона увійшла в наполовину занедбаний підземний хід, в якому все-таки горіли свічки. І згадала, як бігла ним, намагаючись встигнути сховатися від кари. У неї повз волі потекли сльози по виснажених щоках. Нічого, головне, щоб Орунг був живий.

     Потім вона потрапила до музичної зали, яка знаходилась у кінці коридора. 

   Там, як і раніше стояв запорошений клавесин. Ануелла доторкнулася до клавіш. Інструмент був зовсім зіпсований. При натисканні чулися лише удари клавіші по струнах. Непорядок. Такого запустіння в її часи не було! Ноти теж збереглися. Здавалося, подмухай на них, і листочки полетять за вітром, немов птахи. Свічники були оповиті міцним  павутинням. 

     Молода королева сумно похитала головою і повільно вийшла з зали. У палаці настала глуха ніч. Аннуелла досліджувала всі приміщення і не знайшла слідів свого чоловіка. Та не знайшла й слідів його батька і дядька. Вона увійшла в портретну галерею. Посвітивши свічкою, прихопленою в музичній залі, вона побачила портрет Орунга. У неї перехопило подих. Він був так схожий на образ, що зберігся в її серці. 

     Милий Орунг, що з тобою? Вона придивилася до полотна і внизу, у підпису художника побачила дату його правління: 1539-1547-й рр. Потім вона перевела погляд на картини, що висіли поруч. На останній картині заключним значився тисячі п'ятсот шістьдесят третій рік! Її стратили в 1543-м ...

     Значить, вже минуло двадцять років з часу її поховання? І шістнадцять - його? Аннуелла схопилася за груди. Вона не змогла вберегти чоловіка від загибелі. Як і він - її, втім ...

     Де ж він міг бути похований? У сімейному склепі? Хоч би від нього щось залишилося!

    Молода жінка, мов привид, вийшла з палацу і попрямувала до місцевого цвинтаря. Вона знала, де знаходиться королівське поховання. І ось перед нею показався знайомий вид хрестів на тлі блакитного Місяця, пам'ятники і склепи. Вона в темряві мацала пальцями холодні камені, намагаючись пригадати, який пам'ятник був у їх склепу. Ага. Ось він. Скорботний ангел, який схилився над могилою. Аннуелла намацала на шиї медальйон. Добре, що всі прийняли його бісовим, і не чіпали. Вона ще дивувалася, чому це її не спалили, а побили камінням? Адже, відьом тут, зазвичай, спалювали на багатті?! Але, для неї ж і краще!

    Вона відкрила медальйон з малюнками зірок і звільнила космічний промінь. Він тонким блакитним пучком розрізав дверний замок, і дівчина спустилася в склеп.

    Там знаходилося кілька сухих трун. Аннуелла відразу звернула увагу на той, що був посередині, з шовковою королівською стрічкою, власноруч вишитою нею. Як же дядько не помітив її рун? 

   Із завмиранням серця, вона відкрила кришку труни і хотіла заглянути туди. Але останньої миті передумала і зачинила її. Навіть тимчасово, їй не хотілося бачити померлим улюбленого чоловіка. Вона зачерпнула жменею сухий вміст труни і висипала його до чорного оксамитового мішечка, що висів у неї за поясом і чудово зберігся. Тепер, Орунг був з нею. Можна було вибиратися з цього місця ...

Мої любі читачі, не забувайте ставити вподобайки та додавати книгу до бібліотеки, аби не загубити! Буду вдячна за Вашу підписку! Це дуже надихає на подальшу творчість!