Розділ 6. Початок самостійного життя

     - Слухай, я так втомився! А ти? 

     - Я теж. Може, ляжемо спати раніше? Дивно, я взагалі не пам'ятаю, як ми тут опинилися!

     - І я! Може, завтра ми відіспимемося і згадаємо, як тут опинилися.

    - Так, бабуся завжди говорила, що «ранок вечора мудріший». Лишень тобі не лячно спати ось так, без дорослих?

     - Трохи страшнувато. Але, ми, ж будемо з котом!

     - Кіт - не пес. Раптом він піде гуляти? 

    - А ми зачинемо двері зсередини. Дивись, тут є гачки і дошка. Ми вставимо сюди дощечку і все! Ніхто не зайде! - заспкоїв сестру Сергій.

    - Здорово! - зраділа Даша.

    - Тоді, давай, занесемо постільну білизну, і будемо вкладатися спати.

    Діти вийшли на подвір'я, збігали в кущики, потім витрусили, про всяк випадок, просушені речі, тому що мама і бабуся завжди лякали їх тим, що в лісі можуть бути кліщі та повернулися до будинку. Сергій підпер двері. А кіт, немов ручний, усюди ходив за ними хвостиком.

     - Який ти хороший! Як же тебе звати?

    - А хто його кличе, якщо тут нікого немає? Давай, назвемо його Чорнишем?

  - Ну, ти - справжня дівчина! Як кота можна називати Чорнишем? Це ж благородний кіт! Давай, наприклад, Блек! Назвемо його Блеком!

   - Не хочу, це собача якась кличка! - засперечалась сестра.

   - Тоді давай його самого спитаємо. Блеку, йди-но сюди! - покликав кота Сергій.

   Чорний пухнастик в нерішучості сидів на підлозі.

   - Чорнишу, киць-киць! Іди до мене, - заклично поплескала по ліжку сестра, залазячи під товсту ковдру.

  З хвилину повагавшись, кіт зістрибнув на ліжко, став перебирати широкими лапками і радісно бурчати.

  - Ось, Дашко! - розчаровано вигукнув брат, - ти його на «киць-киць» взяла! Це нечесно! Гаразд, нехай буде Чорниш, якщо йому так подобається.

  Він заліз під ковдру і притулився до сестри, намагаючись зігрітися. Чорниш ще трохи помурчав, а потім поповзом-поповзом заліз між ними, зігріваючи їх, немов хутряною грубкою. І вже за мить все спокійно заснули, заколисані пісенькою Чорниша.

   На вулиці почало темніти ...

   Перша ночівля в новому будинку пройшла без пригод. З ранку Сергій нашвидку перекусив і пішов в ліс збирати хмиз для розпалювання. Кіт ув'язався за ним.

  Поки Даша, наслідуючи мамі та бабусі, намагалася приготувати обід, розкладаючи продукти по мисках, брат приніс перший оберемок гілок. Але, діти вже знали, що тонкі гілки швидко згорять. Тому, тепер разом вирушили на галявину. Пробираючись крізь кущі, дівчинка відчула на собі чийсь пильний погляд

   - Сергійку, тут хтось є, - злякано промовила вона, повільно обертаючись.

   І вмить завмерла. Прямо з-за кущів на неї, не кліпаючи, дивилася пара уважних очей.

   - Песик, гляди! - радісно сказав брат і безстрашно пішов до кущів.

   Собака здавалася величезною, зі світлою, майже - білою вовною витягнутої морди.

   - Вівчарка! Звідки вона тут? Заблукала? Йди до нас! - вабив долонькою пса брат.

   Але Дашу не покидало відчуття тривоги.

   - Це - не вівчарка. Це – вовк, - зрозуміла вона.

   - Точно - вовк! Ми в казці? А де Червона шапочка?

   - Сергію! Ми не в казці. Хочеш, щоб він нас з'їв? - з жахом у голосі, порачкувала Даша. - Біжимо додому.

   Вона схопила брата за руку і потягла додому.

   - Почекай, може, він - хороший?

   - Може. Тільки давай спочатку попильнуємо!

   Сестра потягла Сергія додому і заспокоїлася тільки тоді, коли зачинила двері на дерев'яний засув.

   - Чорниш! - згадав брат, побачивши у вікно, як з підвалу вийшов їх пухнастик.

   - Він його з'їсть! - з жахом вимовила Даша, заплющивши очі.

   - Я йому не дозволю!

   Сергій вихопив деревинку, і загрозливо схопивши її, вискочив за двері. 

  Білий вовк спокійно обнюхав нахабного котика, гордовито пройшов повз нього, статечної ходою підійшов до хлопчика і потерся об нього.