Розділ 3. Сергій і Даша

     Сергійко прокидався ... 

    Навіть із закритими очима він відчував, що зовні вже стало світло. Він відпочив, і не розплющуючи очей, спробував потягнутися. Це йому вдалося зробити лише лівою рукою. Права була притиснута чимось важким. Хоч і не хотілося, але треба було подивитися на те, що ж йому заважало. Це було досить важким. До того ж його чомусь трусить. 

     Сергій злегка привідкрив праве око. На плече йому навалилася ... сестра.

     - Дашко, от не думав, що ти така важка! Все плече мені віддавила! - голосно прошепотів він.

   Потім він подумав, а чому, власне, він шепоче? Вже пора прокидатися. Він розплющив і ліве око, витягнув праву руку, протер очі та завмер від несподіванки.
     Вони з Дашкою їхали в поїзді. Ось це був номер! Прямо — цирк якийсь! Він зовсім не пам'ятав, щоб вони взагалі перебували в місцевості, поблизу якої проходила б залізнична гілка.
      - Дашко, прокинься! - почав торсати він сестру.
     Та невдоволено скривилася, але відкрила очі.
      - Дашо, а де ми?

    Сестра здивовано встала і тут же знов плюхнулась на сидіння, вказуючи на щось рукою. Сергій обернувся і втратив дар мови. Поруч з ними знаходилися якісь дивні дорослі люди. Спочатку він не зрозумів, в чому ж полягала їхня дивина. Але тут сестра пошепки запитала, чому вони напівпрозорі. І він усвідомив, що Даша мала рацію. Дійсно, люди були якісь несправжні. Вони виглядали, немов крізь якесь каламутне скло, але насправді існували за кілька кроків від них. Вони були, мов тіні. Розфарбовані тіні. Ці люди були дивні не тільки цим. Вони й одягнені були якось несучасно. Вони були одягнені в костюми та сукні різних епох... Кілька людей були в римських тогах. Був чоловік середнього віку з котелком на голові, моноклем в оці та бездоганному костюмі з жилеткою. Попереду сиділа дама у бальній сукні часів французьких королів. Така, як у улюбленому бабусиному фільмі про маркізу Анжеліку. Але найголовніше — вони зовсім не помічали дітей.

     - Слухай, дивно якось все це. Ти пам'ятаєш, як ми опинилися в поїзді?

     Даша задумливо закотила очі вгору.

     - Я взагалі не пам'ятаю потяг.

     - А що ти пам'ятаєш?

     Дівчинка помовчала з хвилину.

    - Холодну воду. Бой! Я пам'ятаю Боя! Я мало не потонула ... І тут Бой виявився поруч. Я вчепилася за нього ...

    - І я це пам'ятаю! - зрадів Сергій. - Я теж за нього вхопився. Добре, що він такий великий! Куди ж це він нас витягнув?

    - А-а, потім ми з тобою були в місті. Але не застали там ні маму, ні тата ...

    - Так, взагалі — нікого! Всі кудись поділися! Як думаєш, де вони?

    - Може, вони поїхали?

    - І кинули нас?

    - Ну, може, їх відвезли? Ти ж пам'ятаєш, що ми все місто оббігали й нікого не зустріли?

    - Та-а-ак. Але як ми тут опинилися?
    Діти озирнулися навкруги. Вагон був старий і весь розбитий. Поїзд їхав відносно повільно. Вікон не було. У відкриті прорізи заносило струмені прохолодного повітря. Даша наїжачилась від холоду.

    - Куди ж ми їдемо? А ми не пропадемо без дорослих?
    Сергій подивився в довірливі очі сестри. Вони були двійнятами та майже могли розуміти одне одного без слів. Але зараз Дашу треба було заспокоїти. І, до того ж з них двох, саме він був чоловіком. А тато казав, що чоловік повинен бути підтримкою жінкам. Тому брат твердо відповів їй:
   - Ні, Дашо. Ми ж досі не пропали?! І далі не пропадемо! Нам тільки треба зрозуміти, куди ми потрапили. Тобто, потрапимо. А там вже знайдемо тата з мамою.

     - Я вже їсти хочу. А ти?

    - І я. Підімо по вагонах, може, знайдемо ресторан.

    - А у нас же грошей немає!

    - Ну, будемо просити. Може, дадуть?
    Діти встали та з побоюванням пройшли повз кількох прозорих пасажирів. За віконними прорізами миготіли невисокі кущі й розбиті полустанки. Раніше дітям доводилося їздити з батьками на поїзді. Але вони ніколи не бачили такого запустіння.

    - Не зрозуміло, де ми, — ледь чутно пробурмотів брат.
  Виявилося, що в потязі було всього три вагони. Нікого з таких же людей, як вони самі, їм не зустрілося. Ресторану, на жаль, теж не було.
    - А йдемо до водія, — запропонував Сергій.
     Вони повернулися назад через всі вагони та зупинилися перед дверима. Даша несміливо постукала. Ніхто не відповідав. Брат натиснув на ручку і, несподівано, двері піддалася. Через виниклу щілину подув струмінь прохолодного повітря. Діти перезирнулися.

    - Гей, дядьку водію! - несміливо крикнув Сергій.
Ніхто знову не відповідав. Хлопчик обережно відкрив двері ширше. В кабіні ... нікого не було!

    - А-а-а-а! - закричали одночасно брат і сестра.
  Поїзд в'їжджав у темний тунель. Той був короткий, і попереду ясно виднілася поросла травою залізнична колія. Вгору від неї круто підіймалися схили, густо порослі буйною рослинністю. Вони їхали в поїзді без машиніста, з людьми-тінями й без їжі ... Діти розуміли, що з цим треба щось негайно робити...