Розділ четвертий.

– Тітко, а в тебе є щось смачненьке для мене?

– Звісно, люба!

Мадлен узяла Селесту за руку й показала нові десерти. Дала племінниці пару цукерок. Знову ж таки, непростих. Ці робили дітей слухняними, бо в них зовсім не було цукру, лише горішки з родзинками та мед. Після них мала сама узяла до рук абетку й стала читати, а Мадлен нарешті мала якийсь час на себе. Вона підібрала з ґанку газету й стала читати новини.

Як от дзеленькнув дзвоник у дверях. Мадлен миттєво підвела очі на нового відвідувача. Неочікувано завітав Базен.

– Добридень, пане!

– Доброго, – як завжди мовив критик й всівся за стіл.

Мадлен по відпрацьованій схемі запитала його, що він бажає. На цей раз пан сам вибрав десерти: шматочок кавового чізкейка та мінеральну воду. Опісля попросив залишити його самого для дегустації. Мадлен з мадам Ларош знову захвилювалися, чекаючи, коли він їх покличе. Після декількох хвилин чоловік був готовий коментувати.

– Цей десерт, – почав він, плюнувши у серветку, – Найогидніший з усіх. Навіть собаки не їли б таке, просто жах!

Після цих слів мадам здалося, ніби її ранили у серце.

– Що не так з чізкейком?

– Тісто розм’якле й геть не пухке, немов ганчірка. А кавовий присмак такий гіркий, що зіпсував мені усі смакові рецептори!

Ларош досі не вірила почутому. Вона взяла ложку та скуштувала шматок. Чізкейк дійсно був бридким.

– Цього не може бути. Я десять років печу цей десерт, і його завжди особливо полюбляли люди. З’ївши одну порцію, усі миттю відчували приплив енергії.

– Знову Ваші безглузді чари й фантазії, – продовжував буркотіти критик, – Дитячий заклад якийсь.

– Давайте ми принесемо Вам інший десерт, – запропонувала мадам. На великий подив, Базен відмовився й встав, аби роздивитися заклад. Почав голосно усе критикувати:

– На столах є крихти й плями. Мадам Ларош, Ви дійсно вважаєте, що продавчиня може бути одночасно ще й прибиральницею? Ви думали про те, що після миття підлоги вона подає людям їжу?

Мадлен завжди миє руки, але чоловікові було байдуже щодо цього. Він продовжував:

– На десертах немає маркування. Хтозна, скільки ці десерти зберігаються?

– У цьому немає потреби. Їх завжди усі розкупають до кінця робочого дня, а я щодня готую нові, – зазначила жінка.

Раптом Базен скрикнув, мов і не чоловік:

– Тарган!

– Що? Де?

– Я зачиню це кляте кафе! Люди заслуговують на нормальні умови! – чоловік забрав свої речі й поспішно вийшов із закладу. Мадам Ларош шоковано побігла за ним, аби все пояснити.

От ганьба. Мадлен з прикрістю за тим споглядала. Але ж в кафе зроду не було ніяких шкідників! Критик сів у таксі, але мадам встала поперед машини, аби зупинити його. За цим усім споглядали відвідувачі кафе, і власник бістро «Rapide». Жерар Леблан мав чималого пуза та коротку темну бороду. Він зловтішно склав руки на грудях, не ховаючи своєї посмішки.

Мадам Ларош ледве змусила Базена вислухати її, але їй не вдалося запевнити критика, що це все підстава.

– Вибачайте, мадам, але я на власні очі все бачив і куштував, – пан спробував зачинити двері машини, але жінка не дозволила йому це зробити.

– Будь ласка, дайте нам якийсь час. Пару місяців, ми наймемо адвокатів.

– Звичайно, я мушу дати Вам час до закриття кафе, – заспокоївшись, відповів пан Базен, – Але це буде не більше ніж тиждень.

– Що? Чому? Робота адвокатів потребує більше часу, ніж один тиждень. А проведення розслідування? Всі необхідні процедури, потребують значних зусиль. Одного тижня не достатньо… – мадам Ларош втратила свою непохитність й розгубилася. Критик подивися на неї співчутливими очима.

– Зрозумійте, я просто роблю свою справу і не можу дати Вам більше часу, є певні обмеження. Подивіться на своє кафе – воно ж старе, в аварійному стані.

– Ні, ні, воно не старе… – продовжувала жінка.

***

Поки вирішувалася доля кафе «Laroche», воно було зачинене. Таке дивне відчуття не прокидатися вранці та не йти на роботу…

Мадам Ларош усе своє життя присвятила кулінарії. Будучи ще молодою, вона старанно вчилася готувати різноманітні десерти, працюючи в іншому кафе, не як власниця, а як працівниця. Коли ж накопичила гроші, то наважилася на купівлю дешевого занедбаного приміщення. Жінка власноруч зранку до вечора стала робити ремонт. Купувала меблі на блошиних ринках, фарбувала усе в кремові й теракотові кольори, а стіни залишила цегляними, тобто не зашпакльовані, що додавало закладу шарму. Тоді, коли приміщення стало трохи схоже на кафе, мадам Ларош приготувала декілька страв: тарт Татен, крем брюле та профітролі. Здавалося б, лише три десерти, та завдяки ним люди запам’ятали кафе «Laroche». Поволі заклад став давати перші маленькі прибутки. Меню ставало більшим, так само як і кількість відвідувачів. З роками заклад набув кращого вигляду, й тоді прийшла юна Мадлен після закінчення інституту. Робота була чудовою, та тепер кафе закривають…

Наступного дня, після останнього приходу критика, Мадлен вирішила провідати мадам Ларош. Ні, вона не пішла до її дому, адже точно знала, що жінка залишиться на ґанку свого закладу. Мадлен принесла дві чашки кави. Мадам була мовчазна як ніколи.