Розділ третій.

Критик більше не заходив до кафе «Laroche». Мадлен досі вважала, що це через неї. Якби вона не зіпсувала панові піджак, то він би залишив відгук, бодай якийсь, а не пішов просто так із закладу. Кафе потребує його оцінок, аби зберігати свою хорошу репутацію. Та хай там як, заклад працює, і це головне.

Після дванадцятої години, Мадлен мала повне право йти з роботи, і в неї був ще цілий день на себе. Але здебільшого вона безкоштовно працювала нянею для Селести, коли Джозефін бажала спокійно посидіти у парку, як от зараз. Сестра щось теревенила про хатні справи. Мадлен не дуже це цікавило, тож вона поклала свою голову на руки й почала задумливо дивитися вдалину. Раптом вона побачила Тьєрі.

– Ти мене слухаєш? – різко спитала Джозі.

– Е, так-так!

Мадлен відволіклася на Джозі й випустила Тьєрі з поля зору. Пусте. Мабуть, привиділося. Але ні: дівчина знову його побачила. Вона спустила зі своїх колін Селесту й швидко пішла.

– Ти куди? – здивувалася Джозефін, але відповіді не отримала.

Мадлен сама не розуміла, що робить, ноги неначе самі її вели. Дівчина сховалася в кущах поблизу Тьєрі, вирішивши трохи за ним пошпигувати. Так, мадам Ларош це точно не сподобалося б, але ж Мадлен не розмовлятиме з ним. Просто трохи дослідить його, аби розуміти, чи дійсно він становить кафе загрозу.

Тьєрі був не низьким і не високим, темноволосим із зеленими очима. На думку Мадлен – звичайнісінький чоловік. Він просто прогулювався, смакуючи морозивом. Коли Мадлен набридло слідкувати за ним, вона повернулася до своєї сестри.

– Що ти робила? – обурилася Джозі, – Я шукала тебе по всьому парку! Ми ж наче хотіли разом провести день.

– Вибач. Обіцяю, до вечора я буду тільки з тобою.

***

Мадлен впевнилася, що Тьєрі безпечний. Звучить трохи смішно, але так і було. Дівчата пішли до дому. Вони удвох сиділи на кухні й пили чай. Джозі завела нову довгу розмову, а Мадлен знову поринула в думки, втупившись поглядом у вікно. Вид з другого поверху був якраз на ту вулицю, де знаходилося кафе «Laroche». Люди неспішно ходили собі у справах. Поволі очі Мадлен стали зачинятися…

– Сестро! – гаркнула Джозефін, – Ти мене слухаєш?

– Звичайно!

– Добре, а то я вже подумала, що тобі не…

– Цікаво-цікаво, я уважно тебе слухаю.

– Гаразд. То от, – продовжила Джозі.

Але не встигла більше нічого мовити. Мадлен знову побачила Тьєрі. Треба викинути його з думок! Він просто собі йде. Правда ж? Чи ні? Таки ні. Він зупинився біля кафе й став комусь дзвонити. Мадлен ближче присунулася до вікна. Через кілька хвилин до Тьєрі під’їхало авто й звідти вийшов якийсь чоловік. Разом вони пішли до внутрішнього дворика.

– Дякую, Джозі, за чай, але мушу бігти, – квапливо попрощалася Мадлен.

– Ну куди ти знов? – протягнула сестра.

Довелося збрехати.

– Я забула зачинити двері свого дому. Скоро повернусь.

Й грюкнула за собою дверима.

Мадлен чимдуж побігла до двору кафе, дзвонячи мадам Ларош. Як на зло, жінка не брала слухавку. Доведеться самою розбиратися з працівниками «Rapide».

– Стійте! – наказала дівчина, – Що Ви тут робите?

– Ми? – обернулися чоловіки. Мадлен роздивилася їхні обличчя. Це був не Тьєрі, як гадала. Вона знітилася й перепросила за плутанину.

***

Наступного ранку, Мадлен вирішила трохи більше розпитати мадам Ларош про бістро «Rapide», але жінка не хотіла. Доводилося вмовляти, аби хоч щось дізнатися. Врешті-решт Мадлен вдалося витягти з жінки розповідь.

– Гаразд. Ходімо на кухню, – махнула рукою мадам, – Так вийшло, що наші заклади «Laroche» та «Rapide» відкрилися в один день, й першими стравами, які ми вирішили продавати, стали солодощі. Десерти мого кафе стали набирати популярність, в той час, як Жерар Леблан ледве не збанкрутував. Він мав щось вигадати інакше, а тому замінив в меню десерти на усілякі закуски, які можна їсти на ходу. Після цього у нього побільшало відвідувачів, й наша кількість покупців стала майже однаковою. Усе наче стало гаразд, якби не…

Мадам Ларош замовкла, опустивши голову.

– Якби не що? – спитала Мадлен.

– Нічого. Час до роботи, – відрізала жінка.

Дівчина здивувалася й встала за прилавок. В її голові так і крутилося питання: «Якби не що?». На протилежній стороні вулиці знову став ходити Тьєрі, наближаючись до входу кафе. Він взагалі працює колись? Мадлен ще більше здивувалася, бо стала помічати чого чоловіка чи не щодня.

– Добридень. Вибачте, в нас обідня перерва, – сказала Мадлен й перегорнула табличку.

Тьєрі обурився.

– Гаразд, тоді я посиджу у кафе, – мовив він й вперто став чекати.

– А в нас не можна займати столики без замовлення.

– Тоді я почекаю ззовні кафе.

Чоловік вийшов із закладу на спекотне серпневе сонце. Він що, давить на жалість? Мадлен закотила очі. Нехай стоїть там скільки хоче, але вона не спустить з нього очей.