Розділ другий.

Настав новий день. Можна було б назвати чудовим, якби не годинник, який противно дзеленчав. Мадлен ліниво перевернулася на інший бік, та від цього звук не став тихішим. Що ж, доведеться вставати, шукати якийсь прасований одяг і йти на роботу.

Вранці завжди було враження, ніби Ліон зупинили. Безлюдно, навіть машини ніякі не проїжджали, тільки зрідка подував вітерець. Зате у кафе, як завжди, поралася бджілка мадам Ларош. Мадлен не встигла й привітатися, як роботодавиця вручила їй мітлу, аби підміла пісок з бруківки.

– Сьогодні я залишаю тебе ненадовго головною, – поспішно повідомила жінка й накинула на себе пальто.

– Куди Ви знов йдете?

– Геть забула, що в нас скінчилися фрукти.

– А ягоди?

– Теж скінчилися.

– Давайте я замість Вас піду за продуктами, – жваво запропонувала Мадлен. Мадам Ларош не була проти.

У купівлі продуктів немає нічого складного. Дівчина впоралася із завдання й, вертаючись назад, стала роздумувати над вчорашніми словами мадам Ларош. Вона досі дивувалася. Чому кафе під загрозою? Тьєрі просто зайшов та купив еклери, як це міг зробити будь-який інший покупець. Здається, Ларош щось приховує. Ймовірно, таким чином вона перестраховується, забороняючи Мадлен лізти у ці питання. Але ж страшенно цікаво!

Дівчина так задумалася, що не помітила червоного світла. Хтось різко повалив її на землю.

– Дивись куди йдеш, дурепо! Ти себе ледь не вбила, ще й мій піджак зіпсувала! – почула вона.

Мадлен перелякалася. Ще трохи, і її збив би велосипедист, але прохожий врятував її життя. Отямившись, вона встала з асфальту й підняла пакети з фруктами, що вціліли. А от ягоди врятувати не вдалося, майже всі вони були у вигляді плями на одязі чоловіка. Дівчині було прикро, та водночас образливо за «дурепу». Що зробити? Перепросити, чи вилаятись?

– Як мені тепер йти на роботу? – гнівався чоловік.

Мадлен змовчала. Вона вибрала варіант з вибаченням й простягнула чоловікові купон зі знижкою у кафе «Laroche», аби хоч якось загладити свою провину. Той знову щось пробурчав та пішов.

***

Через цю пригоду Мадлен не прийшла до кафе вчасно. Біля прилавка вже юрмилися люди. Дівчина швидко встала за роботу й побачила у залі знайоме лице: чоловік, з яким вона сьогодні стикнулася, сів за столик.

– Дивися, пан Базен вже тут, – стиха мовила Ларош.

– Хто?

– Ресторанний критик. Невже ти забула?

Мадлен подивилася у календар. Так, вона дійсно забула й тепер було зовсім ніяково. Вона випросталася й змусила себе стати більш врівноваженою. Але все її тіло було в напруженні, чи то від хвилювання, чи від сорому.

– Йди, скоріш обслужи його, – наказала мадам Ларош.

– Я не можу, – відказала дівчина.

– Чого це?

– Тут таке трапилося…

– Нема часу на балачки. Йди, кажу.

Мадлен глибоко вдихнула й підійшла до чоловіка.

– Доброго ранку.

– Ну, в кого добрий, а в кого ні, – мовив Базен й щось начеркав у своїй товстій книзі.

Дівчина краєм ока подивилася у його блокнот, але геть не зрозуміла його почерку.

– Вибачте за мою цікавість, а що Ви написали? – спитала вона й подумки покарала себе за це. Базен діловито прочитав:

– Недотримання норм правил безпеки під час роботи. Працівниця знаходилася за межами закладу не у вільний час, наражаючи на небезпеку оточуючих людей. Кухар готує з продуктів, які були на землі.

– Перепрошую, але фрукти були в пакеті, вони не випали на землю, – процідила Мадлен.

– Працівниця перечить відвідувачу, – продовжив писати критик, – Довго обслуговує…

Мадлен розсердилася, але стримала себе й натягнула усмішку.

– Вибачте, почнімо спочатку. Будете щось замовляти?

– Так. Три десерти на Ваш вибір.

Мадлен кивнула у знак згоди й принесла макаруни, що змушують забути усе погане, шоколадний фондан натхнення та фруктові кошики енергії.

– Не люблю макаруни, вони для мене надто солодкі, – беземоційно мовив критик, – Десерт з цих фруктів також не буду, – він продовжував примхливо відставляти усе в бік, окрім фондана. Пан Базен покрутив його у тарілці, роздивляючись, а тоді розломив ложкою навпіл. Цей фондан був не з молочного і не з чорного шоколаду, як зазвичай, а з білого. На тарілку вилилася рідка ніжна начинка, й стало видно усю пухку текстуру кекса. Базен скуштував одну ложку. Тепер його лице не було таким скам’янілим, як раніше. Він з’їв ще одну ложку, і ще, поки тарілка не стала пустою. Чоловік відчув приплив натхнення. Він мав прокоментувати цей фондан у своєму блокноті за багатьма критеріями, та щойно його ручка торкнулася паперу, він став вимальовувати різні узори, забувши про роботу. Піднявся апетит. Незабаром на столі не стало і макарунів, і фруктових кошиків.

Мадлен з мадам Ларош нервували, споглядаючи за реакціями критика. Нарешті, покінчивши з десертами, він встав й підійшов до них.