Розділ перший.

Присвяую усім солодкоїжкам.

Мадлен Дюваль полюбляла солодке. Ні, не просто полюбляла, вона обожнювала! Дівчина народилася й виросла в невеликому містечку на півдні Франції. Її дитинство було сповнене чарівних спогадів про затишні сімейні свята, коли запах ванілі та шоколаду розливався по всьому будинку. Ще з малих років Мадлен полюбила десерти. Хотілося відчувати радість від солодкого кожного дня, тож не дивно, що у неї з’явилася мрія мати власне кафе. Але була проблема: дівчина зовсім не вміла пекти. Здавалося, це якесь прокляття – анічогісінько не виходило, але ж працювати в кафе все одно хотілося! Тому, ставши дорослою, Мадлен пішла працювати продавчинею у найвідомішому кафе на старій вуличці Ліона. Стояти на касі й дарувати усмішку людям їй вдавалося набагато краще, ніж готувати.

Нарешті настав день, якого вона чекала з нетерпінням. Мадам Ларош, власниця кафе сьогодні мала розповісти про секретний інгредієнт, який робить десерти чарівними. Мадам була загадковою жінкою: стрункою, високою, мала посивіле волосся й трохи кульгала. Завжди була спокійною та лагідною. Мадлен її поважала й довго завойовувала її довіру.

Дівчина швидко натягнула на себе фартуха й привіталася. Роботодавиця визирнула зі свого кабінету. Вона всміхнулася й мовчки хитнула головою вбік.

– Мадам Ларош, Ви дійсно готові розповісти мені таємний інгредієнт? – обнадійливо й водночас стурбовано спитала Мадлен.

– Може так, а може й ні. Почекай-но тут.

Ларош зайшла у свій кабінет. Через малу щілину у дверях, Мадлен вперше мала змогу заглянути туди. Десятки товстих книжок з рецептами, усіляке старовинне приладдя та антикварний комод. Все це трохи лякало, бо виглядало точнісінько як у відьми. Насправді ж нічого «нечистого» там не було.

Мадам закінчила свої справи в кабінеті, а тоді вийшла до дівчини. Дивлячись прямо у вічі, вона почала розповідати:

– Цей інгредієнт не зовсім секретний, проте я не можу тобі про нього розповісти оттак прямо. Спочатку тебе треба трохи підготувати, навчити основного, а тоді ти сама все зрозумієш. Та дещо я все-таки можу тобі сказати, – Мадлен зацікавлено зиркнула на мадам Ларош, – Мої чарівні десерти обов’язково мають в собі любов та цукор. Разом вони стають єдиним інгредієнтом, без якого людству було б тяжко. Подумай, Мадлен, за що люблять десерти? За їхню солодкість. З’ївши бодай одну цукерку, на душі миттю стає легше. Аналогічно з любов’ю, проте любов набагато сильніша. Якщо ж поєднати любов та солодке в одне, що ми з тобою робимо кожного дня, вийдуть найкращі ліки проти печалі.

– Але ж не від кожної, – зазначила Мадлен.

– Так, та від невеличкого суму рятує. Будь-яка проблема починається з чогось малого, а солодощі стають цьому на заваді.

– Ви праві, мадам. Це я знаю. Та хіба любов і цукор це всі секрети? Має бути ще щось, що робить десерти особливими. Розкажіть, будь ласка! – просила Мадлен, але жінка лише похитала головою, ніби мовила: «Ще не на часі».

***

Рівно о шостій годині, кафе з трохи банальною назвою «Laroche» відкривалося й працювало до дванадцятої години дня. Так, заклад працював тільки вранці. Там могли поснідати усі охочі люди. Комусь не вистачало часу на готування вдома, комусь було лінь, але більшість заходила в кафе не через ці причини. Приходили, бо кафе «Laroche» славилося у містечку як заклад з найсмачнішими десертами та випічкою. Стравою сьогоднішнього дня були «тістечка, що окриляють». Деякі люди думали, що це просто прикольні назви, ну а деякі люди, з’ївши десерти, казали, що це правда. Мадлен завжди дивувалася, стоячи на касі, як мадам встигала стільки всього готувати. Асортимент здавався ну дуже великим: від ірисок до тортів.

Ви легко можете знайти заклад «Laroche», навіть не маючи при собі карти. Просто йдіть на аромат ванілі, що перемішується з пахощами ягід, шоколаду й кави. Якщо ж ви цього не відчуваєте, значить десерти швидко розбирають, і вам слід поспішити. Але ви завжди відчуватимете запах випічки. Незабаром ви точно прийдете до тієї тихої вулички, де розташовано невеличке кафе.

Мадам Ларош працює в кафе вже зо два десятки років, а от Мадлен тільки декілька. Разом вони старанно працювали без вихідних. Зазвичай Ларош доволі мовчазна й строга, зате добре організована. Чого не скажеш про дівчину… Вона ще надто молода, як запевняла жінка, аби мати все під контролем.

Мадлен влаштовувало таке її життя, та іноді хвилювала одна думка, ніби їй чогось в житті не вистачає, ніби воно неповноцінне. А чого бракувало – сама не тямила. Вона завжди казала собі, що причина у потребі мати більшу квартиру, або хоча б таку, в якій спальня з кухнею та ванною не будуть однією кімнатою. Сестра каже, що їй слід більше відпочивати. О, як Мадлен набридли ці слова! Вона завжди всіх запевняла, що не втомлюється, бо любить свою роботу. Особливо наглядати за малою племінницею Селестою, яка постійно тікає від своєї матері в кафе. Дівчинці близько шести років, вона вже готується в наступному році піти до першого класу. Її мати Джозефін постійно намагається навчити свою доньку числам та літерам, але вередливка погоджується вчитись лише у своєї тітки.

– Мені здається, вона любить тебе більше, ніж мене, – прийшла сьогодні Джозі, аби пожалітися під ранкову каву.

– Ти ж знаєш, що це не так. Ми з Селестою просто, так би мовити, подружки.

– От і я хочу бути для своєї доньки подругою.