Яблуня

«І навіть коли я дізнаюся, що завтра

кінець світу, то сьогодні я ще

посаджу яблуню»

Мартін Лютер

 

Нова Європейська Республіка, Корпус Спеціальних Операцій Людства, Місто №5, 2054 р (28 рік від Переподілу).  - Як поїздка? – Пем заскочила у кабінет керівниці зі стосом паперів, які ледь трималися купи у маленьких руках.  - Нормально, є про що подумати. Що це в тебе? – Запитала Фейт, відірвавши голову від екрана.  - Результати проби ґрунту від Майї, трохи запитів від Кея на необхідне йому обладнання та звіт про опрацювання чистильниками бункера. Пишуть, що там нічого не придатне до використання, а я сподівалася на пару технологій, які можна буде допрацювати.  - Тобто звіт, я в запиті просила дати мені команду на опрацювання, - Фейт вскочила з крісла та вихопила у дівчини папери, швидко перегортаючи до самого звіту, - після геологічного дослідження прийняте рішення... Тобто залили бетоном?!  - На мене то чого кричати, не бийте посланця, - підняла руки Пем та відійшла від розлюченої керівниці на крок.  - Чорт, - дівчина видихнула та важко опустилася назад у крісло, - вони тупо все поховали, я мала йти з групою у той бункер, там були технології навіть з вирощення мандаринів...  - Фейт, я можу запитати не як член твоєї команди, а як подруга? – Пем поправила окуляри та склала руки на грудях, - що відбувається? Я дупою відчуваю, що цей бункер і «наше питання» зв’язані, чи не так?  - Не тут, ввечері все в силі?  - Звісно, Інструкторко Моан, о восьмій там.  Ввечері у Катакомбах було як завжди шумно і темно. ХДС*, якими були прикрашені стіни, давали слабке світло різних кольорів і заміняли ліхтарики, візуально створюючи у залі романтичну атмосферу, яка не в’язалася з п’яним реготом робочих та гучною музикою гурту з імпровізованої сцени.  Вони співали щось про пошук себе у новому світі, як кохання всіх врятує та іншу доволі погано римовану тарабарщину, але судячи по зачарованим дівчатам з ближчих до виконавців столиків – текст та вміння були не такими важливими в цій композиції, як смазливе личко вокаліста. Фейт протиснулася крізь барну стійку, випадково зіштовхнувшись ліктями з чоловіком, який якраз замовляв чергове пиво, перепросила та рушила до крайнього столика в кутку зали, де на неї вже чекала колега.   - Ну, що розкажеш? Судячи з твого обличчя хорошого мало, - запитала дівчина Пем, поки та насторожено потягувала сік з дерев'яного стакана.  - Скажи мені чесно, Фейт, нащо тобі той символ?  - Це так важливо? – Дівчина сіла за стіл навпроти хакера, - зустріла такий в бункері, коли ми зайшли у кімнату охорони.  - А я знайшла видалені з мережі статті про масове повішення на Мадридській Площі, це та, що зараз Площа Героїв Республіки, і у всіх п’ятидесяти повішених було татуювання саме з таким символом на різних частинах тіла, тож ти не можеш винити мене у тому, що я переживаю за тебе. У що ми встрянули?  - Ми? – Фейт підняла одну брову і скептично подивилася на хакерку, - ніяких нас, Пем, ти до цього не маєш і не матимеш жодного відношення, я не збираюсь втягувати тебе у подібні справи.  - Дуже драматично та благородно, але я вже втягнута, бо ці повішені були звинувачені у зраді, а вся інформація про них настільки зачищена, що зі сторони офіційної мережі їх просто не існує і ніколи не існувало. Не думаю, що Республіка просто так підчищає роками всі згадки про цього змія навіть в історії, - дівчина дістала з кишені кулон і почала нервово відстукувати ним ритм мелодії зі сцени на столі.  Фейт перехилилася через стіл, вихопила його з рук хакерки та повісила знову на шию, заховавши під кофтиною. Дихати чомусь одразу стало легше, ніби до неї повернулася невіддільна  частинка, яку вона чомусь тимчасово відірвала від себе.  - І тепер ти розповіси мені, що знайшла, а потім забудеш про це і підеш і далі жити своїм чудовим життям, ніби нічого не сталося. Зараз ми говоримо про це з тобою в перший та останній раз. Пем оглянула свою керівницю хмурим поглядом синіх очей та нарешті видихнула.  - Добре, як знаєш, повернемося до цієї розмови пізніше, - відкинулася вона на стільці, почавши свою розповідь, - так от, я знайшла пару старих електронних копій листівок, які розкидалися Республікою у період з першого по третій рік, на них були координати, знак змії як на твоєму кулоні та одна єдина фраза «Acta non Verba». В перекладі з однієї з мертвих мов це значить «Дією, а не словом», у стародавніх цивілізаціях використовувалося як політичне гасло проти політиків, які тільки балакають, але нічого не роблять. Думаю це було щось типу руху супротиву після Переподілу, судячи з засекречених записів Корпусу - навіть цілою мережею, яка вела партизанську війну проти нового устрою. Записи закінчуються у 7-му році, точніше записи, до яких я змогла дібратися, там було ще щось, але якщо я полізла б, то одразу засвітилася, тому не ризикнула.  - Правильно зробила, не той випадок, - Фейт задумливо відбивала ритм пальцями на брудному столі, - це пояснює, нащо вони залили цей бункер до того, як туди добрались науковці.Колеги затихли, дивний гурт, який створював їм шумову завісу і дозволяв вільно говорити без зайвих вух спустився зі сцени та пройшов у залу. Замість них на імпровізований майданчик піднялися дівчина з саморобною гітарою та хлопець з дивним двостороннім барабаном. Фейт відірвала очі сцени та побачила перед ними молодого офіціанта, якому на вигляд було не більше сімнадцяти.  - Готові зробити ваше замовлення? – Пробасив хлопець незвично низьким для його вигляду голосом.  - Так, мені, будь ласка кухоль пива та сир з травами. Залунала спокійна, майже ніжна мелодія і дівчина знову повернула погляд до сцени. Неочікувано для неї дівчина з гітарою ніжним голосом заспівала стару пісню, яку вона колись чула від сусіда в дитинстві: Nimm dir Pfeil und Bogen, wir erlegen einen Leckerbissen

Es gibt kein' Knast mehr, wir grillen auf den Gefängnisgittern