По кому пливе кача

«Хто ж ми буде брати яму?

Виберут мі чужі люде,

Ой виберут мі чужі люде,

Ци не жаль ти, мамко, буде?»

Піккардійська Терція

Україна, Чернігів, 1 січня 2025 р.

Вибухи лунали один за одним з того самого моменту, як пробили куранти. Дівчина та хлопець, обійнявшись, сиділи у коридорі, сподіваючись на правило двох стін, власне везіння та ППО, тримаючи на руках переляканого рудого кота. Від чергового струсу від вибуху яскрава святкова ялинка впала на стіл, по підлозі покотилася відкрита пляшка шампанського.
«Увага, підвищений рівень ракетної небезпеки!» заорав диким криком телефон разом з сиреною.
- Та ти що, бляха, а ми й не помітили! – Нервово кинула дівчина, чомусь пошепки, ніби це могло відвести від них ракети, що продовжували летіти на місто. Ніби вони не помітять їх і всі залишаться цілі.
- У тебе голова кровоточить, дай гляну, - хлопець дістав з шафки над ними кофту, та почав витирати їй кров. Це були осколки від дзеркальної шафи у вітальні, яка розлетілася ще від першої ударної хвилі, - Приклади, рано чи пізно в них мають закінчитись ці чортові ракети.
- Що ми будемо робити, Андрій? – Зі сльозами на очах дівчина подивилась на свого чоловіка, тримаючи біля голови вже промоклу від крові кофтину.
- Якби ж я знав, для початку треба дізнатися, чи всі цілі.
Ще один вибух, вже зовсім близько, все ж таки вибив вікна у їхньому домі, а потім все затихло так само швидко, як і почалося.
- Це все?
- Сидіть, я перевірю, - хлопець обережно встав і вийшов у вітальню, оминаючи уламки, що залишились від їх, колись затишного, житла. Підійшов до вікна та побачив, як палає сусідній будинок, це було пряме влучання і дикі крики людей на вулиці пробирали до кісток, - Здається все, от тобі й мирова угода, протрималися аж три місяці блять.
Дівчина встала зі свого укриття, та кота не випустила, той, своєю чергою, жалібно нявчав та намагався забратися власниці під кофту. Вона схопила з підлоги телефон та почала швидко набирати номер сестри.
- Дана, ти в порядку? Всі цілі? Ви у батьків?
- Я не знаю, ми цілі, мама не бере трубку, ми зараз підемо до них, Київ у вогні, машиною пересуватись неможливо, ніби знову 24-те, тільки гірше...
- Добре, наберіть мене як дістанетесь туди.
Дівчина поклала трубку та повернулася до Андрія.
- Твої цілі?
- Так, мама з татом в порядку, але бабуся... Для неї це було занадто, а швидку викликати неможливо, не думаю що вона доживе до ранку, - чоловік опустив голову та сів посеред зруйнованої вітальні.
- Коханий, мені так шкода... – Вона підійшла до нього та сіла поруч, поклавши голову на його плече.
- Додзвонилася до своїх? – Запитав хлопець охриплим голосом крізь сльози.
- Ніби так, мала ціла, зараз йдуть перевірити батьків, наберуть пізніше.
Вони так і сиділи в тиші ще годину, допоки не задзвонив телефон. Дівчина взяла трубку та почула сестру, яка плаче на рівні істерики.
- Яна, вони.. Вони.. Вони мертві, Яна.. Вони всі мертві, будинок... Його більше немає

Нова Європейська Республіка, слідча колонія, Місто №5, 8 вересня, 54 рік від Переподілу.

В камері було світло як у лікарні, але жахливо пахло. Можливо лампи та білі стіни слугували для того, щоб полонені краще бачили що стається з тими, хто відмовляється говорити, а може для ілюзії чистоти судового процесу, якщо так можна було назвати судилище над тими, хто потрапляв у Ізолятор. Ассія зловила себе на думці, що вони неправильно трактують слово «ізолятор», враховуючи що їх було як мінімум п’ятеро у тісній білій коробці, але скоріш за все у правильному трактуванні сенсу просто мало, бо ніхто з них не вийде звідси на своїх двох.

- Ассія Моан, чи може краще Яна Бакуменко? Як ви більше полюбляєте, щоб до вас зверталися, Пані Журналістко? – Промовив хтось з чутним італійським акцентом.
У приміщення зайшов чоловік приблизно її віку, може на пару років молодший, та на відміну від неї вже майже повністю сивий. Нашивки на плечах видавали в ньому генерала, що могло значити тільки одне – це кінцева її подорожі по цьому світу.
- Можете казати Ассія, я вже звикла до цього імені за стільки років, - жінка витерла брудною рукою підборіддя та напрочуд граційно піднялася, протягнувши генералу руку, - привітаємось як цивілізовані люди, перш ніж ви почнете вибивати з мене все лайно, чи одразу до діла?
Чоловік бридливо скривив гримасу та кинув комусь за спиною «В мій кабінет її, тільки помийте, тхне як від собаки».

Сильні руки підхопили жінку та виволокли з камери у тісний коридор з такими ж білими стінами як ті, на які вона дивилася останні три дні. Чи день? Чи тиждень? Не зрозуміло, почуття часу змилося ще у перші пару годин після допиту, а відсутність вікон у камері не допомагало зрозуміти навіть день зараз чи ніч, не кажучи вже про те, скільки часу пройшло з моменту, як її туди закинули. В кінці коридору супровідники відкрили двері у приміщення, яке відносно нагадувало душову. Підлога та стіни з білого кахлю, дві раковини без дзеркал та перегородки між старчачими зі стелі трубами, які теоретично мали й бути тими самими душовими. Ассія чекала, поки чоловіки вийдуть, але швидко зрозуміла, що інтимність не входить в їх плани, коли один з них штовхнув її в сторону кабінок і гаркнув «Роздягайся, що встала». Жінка зняла залишки свого одягу, кинула їх на підлогу та підійшла під трубу, звідки одразу на неї вилився потік крижаної води. На поличці збоку лежав недогризок мила, який вона схопила як найцінніший скарб і почала змивати з себе червоно-бурими потоками кров та бруд. Рана на стегні, залишена наглядачем ще у перший день перебування в ізоляторі, коли вона била у двері з криками «Де мій чоловік, куди ви його повели», почала покриватися кіркою, та знову відкрилася через те, як нещадно себе терла жінка.
«Хоч би не інфекція», подумала Ассія та ще раз пройшлася милом по ураженій ділянці.
- Закінчуй, журналістко, - пробасив другий охоронець та хрипло розсміявся,– яка різниця, матеріали з тебе зможуть взяти й без ноги.
- А ти спробуй, бугай, залишишся без ока, для цього мені вистачить і рук, - прошипіла жінка та вийшла з під душу, - одяг мені якийсь дасте, чи так і йти до вашого генерала? Впевнена йому сподобається.
- На, гумористко, швидко і без фокусів, - перший підійшов до дверцят субліматора та дістав звідти маленький квадратик, який передав Ассії.
Жінка розгорнула його та побачила набір зі штанів та футболки, які натягнула на себе, на взуття вона явно не заслужила.
- Ну що, хлопчики, пішли? Я готова до зустрічі з вашим керівництвом.