Кінець чортового світу

«Кожен хотів би жити до кінця світу,

а деякі - ще довше»

Станіслав Єжи Лец

- Ма, я вдома! - Дівчина зайшла у вітальню і втомлено впала на диван навіть не роздягнувшись. Блокнот у боковій частині її брудних штанів не давав спокою ані коли вони повернулися до Корпусу, ані дорогою додому. Відчуття точки незворотності змушувало шлунок дівчини скручуватись як нервове кошеня на прийомі у ветеринара, але що саме було її "ветеринаром" дівчина абсолютно не розуміла.
- Фейт Моан, скільки разів я казала тобі не лягати у брудному одязі на диван! Та ти знущаєшся наді мною, я ж його потім не відмию! - Ассія шаленою фурією залетіла у вітальню з кухні та ляснула дівчину рушником. З відкритих дверей пахло цукром та фруктами.
- Ти що, готуєш фруктовий кекс? До нас їдуть Дія з Олексою?
- Ні, міс Холмс, це для твого тата, він жалівся що я печу цей кекс тільки коли приїжджає моя сестра і я вирішила зробити йому приємно. - Жінка закотила очі і опустилася на диван біля доньки. - Щось сталося на роботі, доню?
- Ні, з чого ти взяла, просто дуже довгий день. - Фейт піднялася в сидяче положення і почала знімати з себе запилену куртку та чоботи.
- Ну ці казки будеш комусь іншому розповідати, я ж бачу, що щось вибило тебе з колії. Алек, зроби нам чай будь-ласка! - Повернула мати голову в сторону кухні і почула у відповідь тихе "Мг". Батько сто відсотків намагався втиху похапати шматочки ще недопеченого кексу, поки Ассія відволіклася. 

Фейт ніколи не відкидала факту, що не може знати абсолютно все, навіть якщо дуже постарається і отримає доступ в республіканську бібліотеку, але в одному у своєму житті вона була впевнена абсолютно точно - не дивлячись на тридцять років шлюбу її батьки кохають одне одного так само, як і у день їхнього весілля, а може навіть сильніше. Ассія та Алек були нероздільними частинами одне одного, не дивлячись на те, якими різними їх бачили люди. Багато хто дивувався, як замкнутий та трохи соціопатичний хакер та невгамовна журналістка вживалися разом і досі не повбивали одне одного, але Фейт ще з дитинства вирішила для себе, що на менше кохання ніж у її батьків вона точно не згодна, і краще взагалі залишиться одна, ніж не матиме того, хто дивився б на неї так само, як професор Алек Моан на свою дружину, яка з захопленням маніяка переривала землю, в якій тиждень тому поховала листівку щоб довести на практиці у черговій статті, що знайдена при будівництві книга - лише підробка на роман Старого Світу.*

- Ваш чай, панянки. - Алек Моан увійшов у кімнату з двома гарячими кружками у руках. На обличчі залишилось трохи цукрової пудри, що видавало те, що чоловік знову провалив свої спроби позбутись від зайвих кілограмів, набутих за останні десять років доволі ситного по міркам Міста №5 життя науковця. - Як там поживає ваш проект, є якісь зрушення?
- Па, витри сліди злочину на обличчі. - Фейт важко зітхнула. - Ми сьогодні знайшли бункер де люди явно жили не один рік з часів війни. Якщо точно, то мені здається вони взагалі покинули його максимум років п'ятнадцять тому.
Алек та Ассія перезирнулися і жінка трохи нервово уточнила, підносячи філіжанку до обличчя:
- Бункер? Дивно, я думала на цих землях ще після Переподілу нікого не залишилось, все ж таки більшість обрала або шукати кращого життя в Містах, або забратися звідти подалі.
- От і ми здивувалися, думали це просто залишки старих каналізацій чи щось подібне, бо дрон Пем зафіксував течію під землею, а виявилось що це найсправжнісіньке місто під Містом, якщо можна так сказати.
- І що ви плануєте з ним робити? - Поцікавився батько, що повернувся і напружено дивився у вікно з того самого моменту, як тільки Фейт взагалі згадала про бункер. Це виглядало досить дивно, враховуючи що зазвичай навіть у такі "сімейні вечори" він віддавав перевагу поєднанню сімейних бесід з незакінченими проектами, аніж пустим балачкам. 
- Поки не знаю, я подала запит на виїзд з більшою кількістю техніки та людей, щоб нормально опрацювати всі поверхи. Можливо ми зможемо використати його на території майбутнього розширення міста, як наприклад катакомби церкви, що зараз функціонують як досугова зона. Добре, я піду до себе, хочу змити нарешті з себе залишки сьогоднішньої подорожі і трохи відпочити. - Дівчина встала і віднесла свою чашку на кухню.
- Фейт - гукнула її мама, коли вона вже повертала з кухні до своєї кімнати. Ассія виглядала напрочуд серйозною. - Ніяких нічних вилазок сьогодні, я серйозно.
- Добре, ма, сьогодні твій день, бо я, власне, й сил на них не маю.

Фейт стояла посеред бункеру у секторі 273 і чула вибухи, які долинали зі стелі. Дитячий крик розрізав мов скалпелем її душу і вона не могла зробити абсолютно нічого, щоб допомогти. Навколо були лише бетон, що осипався їй на голову і пил, що осідав на легенях. Фейт повернула голову на звук скрежету металу і зрозуміла, що це і є кінець її життя, дивлячись як полиці з провіантом падали на неї. Вона впала на бетонні плити та підняла голову, прямо над її оком небезпечно хитався відірваний шматок полиці. Земля знову задрижала від чергового вибуху, дівчина намагалася зсунути важке сміття з ніг, але не встигла, шматок металу відвалився і з легкістю ножа увійшов прямо у її праву скроню.

- Ні. - Видихнула пошепки Фейт та відкрила очі. Над стелею в її кімнаті не було жодних небезпечних металевих списів, лише одинока лампа, що автоматично виключилася з настанням комендантської. Дівчина зробила глибокий вдих та сіла у ліжку. Піт стікав її чолом, по шиї і затікав навіть поміж грудей у довгій сорочці, а на кінчику язика ніби ще залишився попіл з закинутого бункеру. Справжній смак смерті, навіть якщо й народженої лише її свідомістю.
Вона кинула ще мутний від сну погляд на інфоекран над ліжком, де годинник показував опів на другу. Знову заснути точно вийде ще не скоро, не після таких снів. Швидше за все це наслідок важкого дня і занадто великої кількості потрясінь як на початок тижня, але чому саме бункер? Точно, щоденник. Дівчина вскочила з ліжка і підбігла до штанів, які валялася брудною купою перед входом у санвузол, дістала щоденник і озирнулася. Рішення було моментальним, на колоколі її точно ніхто не потурбує, а місячного світла якраз достатньо щоб вивчити незвичну знахідку. Фейт швидко натягнула чорні штані, бавовняний плащ з глибоким капюшоном, в який закинула щоденник, та звично відкрутила два шурупи, що тримали сітку на віконній рамі. Вже через хвилину вона тихою тінню вилізла у вікно, та по пожежним сходам швидко спустилася з їх поверху у провулок між модулями. Праворуч блимнув ліхтарик нічного патруля, який робив щогодинний обхід в пошуках порушників і вона причаїлася у тінях від столярного столу, який дуже вчасно винесли сюди сусіди знизу. Джиму давно пора було замінити цей шматок мотлоху, якщо він хоче і далі мати такі хороші замовлення на фурнітуру, молодець Джим.
Фейт почекала, поки патрульні пройдуть далі і прослизнула у сторону західної стіни блоку, де була сліпа зона та її підкоп десятирічної давнини, успішно прикритий дошкою з зеленню. Вона буквально робила це вже тисячі раз, але напруга від недавнього жаху давала про себе знати, тому з важким сердцем вона вийшла з імпровізованого тунелю і побігла нічним містом у напрямку шпиля зруйнованої церкви, який виднівся у світлі напрочуд яскравого місячного світла.

Після Війни залишилось надто мало щиро віруючих людей, які готові були відбудовувати каплички та храми. Можливо тому, що вони були надто зайняті пошуками того самого сенсу спасіння душі, про яке постійно кажуть рупори влади, а можливо просто втратили віру через те, що їх боги не вберегли звичний для них устрій життя. А деяким не зберегли і саме життя загалом. Тому зараз залишки релігійних місць були скоріше залишками пам'яті про спокійне та цікаве життя, яке давало людям достатньо часу на те, щоб витрати його на молитви. У них влаштовуввали концерти, збиралася молодь чи закохані пари перш, ніж відправляться виправляти демографічну кризу. 
Фейт дісталася руїн та піднялася по напівзруйнованим сходинкам на другий поверх, де по саморобним канатам, захопленим на уламки можна було піднятися до самого шпилю, де знаходився дзвін, її таємна схованка від усього світу.
Фейт сіла на імпровізоване сидіння, що притягла сюди з якогось звалища ще п'ять років тому, та відкрила щоденник.

Запис перший, 18 вересня 2026р, мова: українська.

Сьогодні я зрозумів, що це початок кінця. Якщо ви це читаєте, значить я не пережив цю м'ясорубку, яку вони називають "Переподіл". Переподіл чого? Їх бабла у сейфах? Так який тепер сенс у цих фантиках, коли світ навколо перетворився у руїни. Рабів, яких вони зробили з нас, пообіцявши що все виправлять? Тієї випаленої землі, що ще лишилася після того як полвину Євразії буквально затопило? Одне я знаю точно, я маю записати все, щоб хтось колись знав, що сталося насправді. Ви можете переписати, закодувати, викрасти історію, але вона завжди знайде способ вирватись на волю. Хтось має виправити те, що ми накоїли. 
Дією, а не словом.

"Що за чорт"
Фейт швидко закрила щоденник і перелякано озирнулася. "Дією, а не словом... Щось таке знайоме, я точно це вже десь чула". Те, що таку провокаційну літературу не варто нести назад додому було очевидно. Якщо у неї знайдуть щось подібне, то можуть викинути за межі міста не тільки її, але й усіх близьких до неї людей, а враховуючи її чин у структурах так і зовсім стратити. Але що це? Виглядає як щоденник члену руху супротиву, але вона ніколи не чула про якісь організації, історія Республіки не мала жодних бунтів за останні тридцять років. Вона дістала з кишені штанів міні аптечку з пластирем, дозою HOPO 14-1 та набором антисептиків та відірвала пару довгих шматків клейкої стрічки. Підійнявши край давно впавшого колокола вона залізла всередину та закріпила щоденник на гладкій стінці пластирем, підсвітивши собі годинником.

"Нехай поки буде тут, треба краще вивчити що це взагалі таке, ще й українською. Я думала українці залишились в основному в Містах №15 та 7, бо вони були ближче до їх колишньої території" думала дівчина дорогою додому, коли помітила рух біля сусідньої будівлі. Фейт зачаїлася та затримала дихання, все виглядало так, ніби за нею стежать, але хто може бродити Містом у комендантську годину? Рух не повторився і Фейт спокійно вдихнула. "Зовсім вже дах їде, може це просто щур пробігав, а я вже придумала собі переслідувача" і продовжила свій шлях. Прикривши свій потаємний лаз вже на території блоку вона обережно залізла у вікно, не видавши майже ані звуку і розвернулася у власній кімнаті, знімаючи капюшон плащу.

- Я ж казала, ти не така тиха, як тобі здається. - У місячному світлі, склавши руки на грудях, на неї грізно дивилася Ассія, що сиділа на її ліжку. Мати криво посміхнулася та поплескала рукою на місце біля себе. - Сідай, Фейт, думаю настав час нам дещо обговорити. 
______________________________________________________________________________
* Пані Моан своїм експериментом намагалася підтвердити на практиці здогадку, що чорнила не могли би так зберегтись у землі протягом тридцяти років. Доречі вона була права і ця стаття викрила цілу мережу з продажу підробок артефактів Старого Світу заможним місцянам. Апокаліпсис, любі друзі, це теж непоганий бізнес.