Сенс спасіння душі

"Мені наснився сон. Що скоро все скінчиться, і ще так сказав голос.
Зовсім незнайомий, просто голос, і він сказав,
що у нас на Землі всьому прийде кінець.
Вранці я про це майже забув, пішов на службу,
а потім раптом бачу, Стен Вілліс серед білого дня дивився у вікно.
 Я говорю — про що мріяв, Стен?
А він відповідає - мені сьогодні снився сон, і не встиг
він договорити, а я вже зрозумів, що за сон.
Я й сам міг йому розповісти, але Стен почав розповідати першим, а я слухав."

- Рей Бредбері

Коли старші люди думали про можливий кінець світу, то вони уявляли щось надзвичайне. Ну як мінімум як в тих старих фільмах, де показували як міста знищують цунамі, або температура на землі підіймається настільки, що стаються вибухи... Невідомий вірус, що перетворює людей на зомбі, на крайній випадок. Якийсь сценарій, де природа мститься людям за те, що вони робили з нею століттями. Але реальний перебіг подій виявився куди прозаїчніше.

- Фея, спускайся, скільки можна? – Голос матері з першого поверху модулю було чутно напевно на весь жилий блок.
- Вже йду не кричи! 

Фейт нарешті зібрала свою волю в кулак, злізла (чи скоріше сповзла) з ліжка, швидко натягла майку та джинси, що висіли на стільчику. До робочого дня залишалося приблизно сорок хвилин, але дівчина розуміла, що якщо вона зріже через Ятки (Ма каже, що раніше це називали базарами) то встигне навіть поснідати, тож не поспішала прощатися з улюбленим ліжком. Спустившись по сходах Фейт побачила як батько вже щось шукає в ноутбуці, попиваючи чай, та швиденько проскочила на своє місце по праву руку від нього в надії, що мати не помітила, як вона заплітає волосся над столом.

- Якщо ти думаєш, що була вночі граційна як кішка, то поспішаю тебе розчарувати. Твій прихід хіба що мертвих не розбудив... Ну і твого батька. -  Алея, мати дівчини, посміхнулася самими губами зі шрамом і поставила тарілку з домашнім хлібом та салатом на стіл. 
- Особисто я собі здавалася дуже граційною, - Фейт знизала плечима і принялась швидко снідати, кидаючи погляди на годинник.
- Тоді попрацюй ще й над самосприйняттям, бо ти знаєш, що почнеться, якщо тебе зловлять після комендантської години. 

Дівчина перевела очі на маму, шрами на шиї та щелепі якої взагалі не применшили її краси, лише зробили цю вроду більш дикою. Вона показувала їй фотографії "Зі старого життя", які тато встиг перекинути на ноутбук, поки не відключили світову мережу і їхні телефони не перетворилися на непотрібний шмат пластику, на цих фото батьки ще молоді, міста великі, а на їх тілах немає шрамів. І самої Фейт ще немає, бо з'явилася вона лише через рік після Переподілу.

Тато розповідав їй, що все почалося з епідемії. Це була не перша епідемія за їх життя, тому спочатку до неї віднеслися скептично, аж поки рівень смертності від хвороби не сягнув 36%. Потім перестали літати літаки, через постійну повітряну небезпеку від снарядів, які літали по усьому світу, бо російсько-українська війна все ж таки перетворилася на світову через тупу помилку якогось вояки, коли ракета, куплена росіянами у Північної Кореї влучила у делегацію з США та вбила п'ятнадцять американських делегатів та п'ятеро їх супровідників. Потім зруйнувалися торгові відносини між країнами, тому що після того, як у війну вступив Китай - перевозити товари стало або небезпечно, або неможливо через зруйновані сполучення. З'явилися чорні перевізники, і поняття експорту докорінно змінилося.

Усього через три роки від початку подій у кожного або була власна зброя, або власна міні армія, залежно від соціального статусу, а людство стало на шлях глобального самознищення. Декілька невеликих країн припинили своє існування, приєднавшись до більших сусідів, руйнування АЕС зробило кілометри земель непридатними до життя на довгі роки, а природа почала мститися катаклізмами, один з яких вирішив взагалі підрихтувати форму та розміри материків, забравши цим з собою понад дві сотні тисяч життів за один день. З восьми мільярдів людей залишилось п'ять. А потім стався Переподіл.*

- Дякую, побігла, бо вже запізнююсь. - Дівчина поцілувала батьків та закинула тарілки в раковину. Перед виходом з модулю глянула в дзеркало, швидко зібрала знову розпатлане волосся у хвіст і зіщулилась на обличчя у відображенні, яке знову покрилось веснянками.

На вулицях завжди було гамірно. Чи то через постійний шум від генерувальної станції, завдяки якій вони мали хоч якусь електрику та тиск у трубах, чи то через постійний рух візків, патрулів та іншого живого трафіку на маленькій площі, чи то через постійні лайки на Ятках, які займали не менше кілометру вздовж Алеї Вижилих. Фейт швидко пробігла через межі їх житлового блоку, приклавши руку до зчитувача і механічний голос сповістив:

- Приємного робочого дня, Фейт Моан!- Ага, бляшанко, і тобі не хворати. - Пробубніла дівчина собі під носа та поспішила далі. Годинник показував що у неї є приблизно десять хвилин, щоб дістатись до площі, якщо вона не хоче вислуховувати буркотіння Інгвара з приводу її постійних запізнень.

Хлопця вона знала з народження, їх батьки були близькими друзями до Переподілу, тому коли чергове влучання ракети забрало їхні життя, то мати стала часто їздити до Німецького блоку Міст доглядати за хлопчиком, якого забрали собі бабуся з дідусем після трагедії. А коли тому виповнилося п'ять і в Новій Європейській Республіці ввели обов'язкові два прекласи при державному інтернаті для всіх дітей республіки, було прийняте рішення одразу відправити його в наш, Іспанський, тому що старенькі боялися вже не дожити до його повернення. Доволі дивне пояснення, адже старим Вейнам було не більш ніж по п'ятдесят на цей момент, але як гадалося, так і сталося, і коли Інгвар був на другому прекласі його старі пропали безвісти, а сам він з того часу жив з Моанами, де про причини зникнення його старших ніхто і ніколи не говорив.
Не дивлячись на доволі складну долю Інгвар виріс з рішучим наміром стати самостійним і щасливим, тому як тільки йому виповнилося вісімнадцять  - одразу вступив до лав Громадянської Поліції Нової Європи та переїхав в казарму, посвятивши себе охороні правопорядку. Це давало непогані перспективи, кар'єрний ріст та солідну оплату, а на раціонні бали можна було спокійно прогодувати сім'ю з п'яти, не те що одного хлопця, хоч і кремезного, хоча як казав він сам – «Це мій обов'язок, як чоловіка».

- Вгадай, хто сьогодні не запізнився? - Весело проворкувала Фейт, м'яко постукавши долонею по плечу хлопця, який зосереджено розглядав прикраси на прилавку у старої леді. Інгвар тяжко видихнув та розвернувся обличчям до подруги.
- Не знаю, бо це точно не ти, пішли давай, у нас залишилось десять хвилин до початку зміни, - губи хлопця скривилися у гримасі, - і цього разу ми точно отримаємо по догані якщо не встигнемо.
- Ну все, не бурчи, пішли, - насупилася дівчина, - нам тут йти усього нічого, - почула спина Інгвара, який вже тримав шлях розмашистим кроком у сторону Корпусу.

Насправді йому було не обов'язково її чекати, адже на території їх шляхи все одно розходилися. Інгвар прямував у будівлю Цивільного Правопорядку Республіки, де заступав на чергування вулицями Міста №5. Саме там знаходилося управління солдатів, які захищали цивільне населення від мародерства, розбою вуличних банд, та й просто створювали важливий вигляд, щоб містяни відчували себе в безпеці. А Фейт тим часом повертала до будівлі Спеціальних Операцій Людства**, де на неї чекали нові завдання з вивчення можливих до заселення територій.
Після підвищення до інструктора, яке вона отримала буквально пару місяців тому, її допустили до секретної документації, та виявилося, що якщо не розширити території протягом половини року, то Місто №5 чекає велика проблема перенаселення, а значить і бунти, які взагалі зараз не потрібні владі Нової Європейської Республіки, враховуючи їх перемовини з Азійською Імперією про постачання деревини. Тиск це був немаленький, особливо враховуючи те, що пройшло вже два місяці, а обрана територія не була розмінована ще навіть на двадцять відсотків. Плюсом до цього, поселення, що знаходилось на обраній Республікою місцині теж не дуже було згодне на перемовини і відторгало всі пропозиції на переміщення.

Над головами скрипнули гучномовці, готуючись до щоденної пам'ятки про загиблих у війні:

- Громадяни Нової Європейської Республіки! Ми з вами щодня працюємо для того, щоб відновити цивілізацію після кровопролитної війни, що зруйнувала звичний для нас світ. Пам'ятайте, скільки людей загинуло на території, де ми будуємо наше життя! 203 465 743 чоловіка,118 583 126 жінок,83 391 131 дитина, заради їх жертви ми маємо побудувати нову, кращу країну!
Задля сенсу спасіння душі! - Вся вулиця поклала руку під грудьми і повторила одним складним хором:
- Задля сенсу спасіння душі!

- Цікаво, а де вони взяли ці цифри, хіба хтось робив перепис людей після закінчення бойових дій? Чи просто могили порахували? - Задумливо пробурмотіла дівчина, вже підходячи до воріт Корпусу.
- Ну яка ти чорнорота, це ж людські життя!
- Та що тут такого, вони мертві, їм все одно, а от такі точні цифри виглядають дивно, хіба ні? - Інгвар нічого не відповів, тільки наказав жестом проходити до воріт першою.
Фейт провела по воротах лівою рукою та побачила на екрані свої дані. Механічний голос сповістив:
- Вітаю, Інструкторе Моан, доступ дозволено. Нагадую, що запізнення до п'яти хвилин карається вирахуванням двох раціонних квитків. Не рекомендую приходити впритул до робочої години.
- Дякую, Вікторіє, я пам'ятаю, але судячи з Республіканського годиннику у мене ще є дві хвилини.
- Саме так, Інструкторе Моан, я лише нагадую, - на що дівчина тільки закотила очі та покрокувала крізь вхідний тунель.
- Бачиш, Фея, навіть штучний інтелект розуміє, що ти скоро дограєшся, - хмикнув Інгвар, наздогнавши дівчину перед виходом.
- Я тобі скільки разів казала не називати мене так? Тим паче у Корпусі.
- Ну батьки ж тебе так називають, чому їм не забороняєш?
- А ти спробуй моїй матері щось заборони, пам'ятаю батько якось спробував їй заборонити перемальовувати стіну в моїй кімнаті..- дівчина примружила очі, - а характером я явно в неї, так що не випробовуй моє терпіння.
- Все, зрозумів, зрозумів. - Хлопець підняв руки ніби відмахуючись від подруги. - Добре, так тоді побачимось після роботи? Алея кликала до вас повечеряти ввечері.
- Не знаю, Вар, у нас сьогодні вихід за ворота, так що йди без мене, я буду десь ближче до ночі.
- Без проблем, але якщо буде пиріг, то знай, тобі не залишиться.
- Ой йди вже, коли ти до нас приходиш то і так ніколи нічого не залишається. - Фейт розвернулася і попрямувала до величної будівлі КСОЛ.