Тут буду страждати тільки Я

3

Усередині лікарні панувала напружена тиша, яку зрідка порушував скрип старих дерев’яних дошок під ногами. Довгі коридори, високі стелі, ледь помітне світло, що просочувалося крізь щілини між дверима — усе це здавалося чимось із фільмів жахів. І це було на диво прикольно.

Кіра зупинилася біля одного з великих вікон, за яким виднілася річка Південний Буг. Вітер гуляв між гілок дерев, змушуючи їх скрипіти. У тиші це було добре чути. Нагнітало страх.

Дівчина зиркнула на свій годинник. Майже опівніч.

— Пора б уже чомусь статися, — прошепотіла вона сама до себе. Почувся легкий дзенькіт. — У цей момент має з’явитися привид…

Це викликало в неї лиш посмішку. Телефон у кишені куртки виглядав не менш мертвим, за тих, ким її лякав екскурсовод.

— Ну, що ж. Розважайте мене... — тихо пробурмотіла Кіра, витираючи з рукава куртки видимі тільки їй пилинки.

Зітхнувши, без особливого страху, дівчина впевнено пішла на звук.

* * *

Вона пройшла повз кілька зачинених дверей, коли за спиною почувся голос. Тихий, ледь чутний, але виразний:

— Ти... залишилася?

Кіра завмерла на місці. Голос був сповнений здивування, як дитина, яка не чекала побачити когось у своїй кімнаті пізньої ночі. Кіра обернулася, але нікого не побачила. В голові майнула думка: «Це той момент, коли в кіно жертва починає бігти». Але бігти не було бажання.

— Ага, залишилася — відповіла вона в порожнечу, відчуваючи дивну впевненість у своєму голосі. — А ти що, наглядати тут зібрався? Пора відпустити старі звички.

«Де ж ви сховали ці звукопрогравачі? Непогано придумали з цими голосами. Майже вірю».

Тиша. Примара зітхнула, і її наче прохолодним вітром обдало.

«Заморочилися. Поважаю».

Кіра підійшла до дверей, за якими, здавалося, тільки-но лунав голос, і впевнено їх відчинила. Усередині була звичайна кімната з меблями, вкритими пилом.

Раптом її телефон тихо дзенькнув. Вихопивши його з кишені, дівчина розблокувала екран, а наступної секунди розчаровано зітхнула. Написала подруга, спитала як справи.

Сховавши телефон, Кіра завмерла, відчувши, як по шиї пробігла прохолода. Наче хтось стояв у неї за спиною.

Прикусивши нижню губу, дівчина на кілька секунд сильно заплющила очі. Вдихнувши ротом повітря, вона випустила його через ніс.

— Ну що? Будемо розбиратись, чого ти тут? — вимовила вона, повернувшись. Перед нею стояв напівпрозорий чоловік у білому халаті з холодними, здавалося, бездонними очима. Його руки, з довгими скрученими пальцями, тягнулися до неї.

— А ти, я бачу, не боїшся, — прохрипів він, нахиляючись ближче. Їй навіть здалося, що вона відчула його дихання.

— А ти чого тут? Лякаєш туристів? Це тобі що, бізнес? Може, краще зайнятися чимось корисним? — Кіра хмикнула, знайшовши поглядом старе крісло, підійшла та сіла в нього. Ноги втомилися від ходіння. — Але якщо ти плануєш мене лякати, то можливо познайомимося? Я Кіра.

Її нахабство, здавалося, трохи збило примару з пантелику.

—  Віктор…

— Як помер, Вікторе? — стримавши позіхання, спитала дівчина, поклавши ногу на ногу.

Примара розгублено кліпнула та розчинилася в повітрі.

Дівчина врешті не витримала та позіхнула. Вона сподівалася на щось цікаве, але від цього привида не ставало моторошно. Хотілося спати.

Зітхнувши, Кіра рвучко встала з крісла та пішла до дверей, що вели у коридор.

* * *




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше