1.25

Незапобіжно до них підійшов пан Ніл. Зчепивши руки в замок перед собою, він обвів дівчину спокійним, уважним поглядом.

— Ці сади незабаром зцілять її. Залишайтеся з нею та відпочиньте. Вам принесуть поїсти й випити.

— Ми у великому боргу перед вами, пане.

Фолкі підвівся і шанобливо схилив голову. З-під лоба він кинув суворий погляд крізь пов'язку на хлопців, ніби кажучи: «Не ганьбіть мене! Швидко схиліть голови, як належить!», і ті поспіхом, в унісон вклонилися на знак вдячності.

— Почувайтеся як удома, — з теплою усмішкою відповів Ніл.

Він втомлено видихнув. Ніч скоро зміниться ранком, а він за весь цей час так і не заплющив очей. Дивлячись на знівеченого Кіро, Ніл упізнавав у ньому самого себе — такого ж безпорадного юнака, який так само лежав на цьому самому місці кілька років тому. Пан Ніл пам'ятав це не як простий спогад, а як глибокий опік, що назавжди в'ївся в його душу. То був скрутний час, коли в колись єдиному народі Зодіаку стався розколовий розкол. Час, коли різниця у стихіях раптово стала ціннішою за людське життя. Війну розпочав Вогонь.

Спочатку найбільше побоювання викликали ті, хто народився на стику двох непримиренних стихій — вогню та води. Раки, Скорпіони й Риби з краплиною вогняної крові були іншими. Їхнє полум'я не рвалося буйним поривом назовні, як у чистокровних Вогняних знаків. Воно здавалося м'яким, слухняним, майже розумним. Вони були здатні не лише приборкувати полум'я, а й запалювати його без жодного руйнування. Саме цей дар і виніс їм вирок. Поки чистокровні Овни, Леви та Стрільці десятиліттями вчилися не спалювати все на своєму шляху, ці «нечисті» від народження несли в собі гармонію. Їхня сила здавалася… протиприродною. Підозрілою. Старійшини Вогню охрестили її загрозою: осквернення крові, занепад роду, прихована зрада — їм приписували будь-які гріхи.

Спочатку чинили за давнім звичаєм: таких дітей разом із сім'ями виганяли до Підводного Рифу, під крило народу Води. І там їх приймали, незважаючи на неоднозначну природу їхньої крові. Минали мученицькі роки, і в Вогняному місті набрав чинності жорстокий закон — «Вогняна кров», а разом із ним запанував всеохопний страх. Страх, що одного дня ті, хто здатен приборкувати стихію, перевершать тих, хто лише намагається з нею боротися. Страх втратити владу над власним полум'ям. Від цієї миті порядок завалився. Таких розбещених долею відступників більше не відправляли до Підводного Рифу. На напівкровок почалося справжнє полювання. Спочатку безслідно зникали поодинокі сім'ї. Згодом — цілі квартали. І одного разу запалали міста.

Овни, Леви та Стрільці перестали віддавати «чужинців» воді. Їх зраджували вогню просто на місці — стрімко, без зайвих слідів і свідків. Накази віддавалися напівголосом, але виконувалися з моторошною, бездоганною точністю. Проте тих Овнів, Стрільців і Левів, у чиїх жилах виявляли домішку води, не позбавляли життя миттєво. Для них були заготовлені так звані «обряди очищення». Один із таких ритуалів Ніл закарбував у пам'яті назавжди. Овна чи Лева занурювали в бурхливу лаву вулкана — вважалося, ніби чужорідна вода в його крові повністю випарується, залишивши лише «первозданне» полум'я. Виживати вдавалося лише одиницям. Але навіть ті, хто переносив це випробування… назавжди втрачали себе. Втім, подібні результати залишалися рідкісним винятком. Переважна більшість просто згорала безслідно. Коли почалася нещадна зачистка, про переселення до Підводного Рифу більше не заїкався ніхто. Занадто багато свідків, занадто високий ризик прориву правди назовні. Розпорядження звучало гранично жорстко: віддавати вогню тут і зараз.

Пан Ніл тоді був дитиною. В один із найстрашніших днів до їхнього будинку увірвалися солдати й виволокли на вулицю всіх, хто ще вцілів: Скорпіонів, Риб, Раків — їх спалили у полум'ї на міській площі. Він уже не пам'ятав, як саме зумів вирватися. У пам'яті закарбувалися лише вогонь та пронизливі крики, які не в силах був заглушити навіть великий океан. Його рідні залишилися там — догоряти в безжальному багатті.

Ніл на стрімких ногах підбіг до гори вулкана й стрибнув униз. В океан. Плив довго. Нестерпно довго для тендітної дитини. Люті хвилі били його, норовили затягти в безодню, однак знову й знову невідома сила виштовхувала його на поверхню — ніби сама стихия води відмовлялася дозволити йому загинути. Дібравшись до Підводного Рифу, хлопчик приніс із собою правду. Народ Води нарешті дізнався всю глибину пережитого жаху. Довідавшись про незаконні вбивства, народ Води пішов війною, а зв'язки з Вогняним народом обірвалися раз і назавжди, вікові угоди розпалися, а крихка довіра обернулася на порох. Уціліло лише одне правило, перед яким трипотіли навіть після кривавої бійні: передача дітей. Немовлят із подвійною кров'ю як і раніше відправляли в Риф. Але рухало мешканцями води зовсім не милосердя — суєвірний страх. Страх перед тим, що, залиш вони їх у себе, кошмар повториться знову. Крім Ніла, більше не було таких.

Сам Ніл відтоді заприсягся назавжди зректися вогню. Він ненавидів його. Боявся. Презирав ту іскру, що дрімала в його власній крові. Деколи він дозволяв собі лише найменше — розпалити невеличке багаття, але навіть тоді пальці не переставали дрібно тремтіти. Згадуючи загиблу матір-Лева та батька-Рака, він зціплював зуби, аби сльози не затуманили розум. Друга стихія матері так і залишилася для нього чужорідною. Не тому, що її неможливо було осягнути, а тому, що він сам не бажав цього.

Не встиг пан Ніл зробити й кроку, як до садів Корнеліума вихором вбігла перелякана місіс Нея в супроводі чоловіка.

— Кіро! Де він?! — зірвалося з її блідих губ. На обличчі жінки не залишилося ні краплини крові. Під очима залягли синьо-чорні вени, а саме тіло помітно схудло, попри колись приємно повняву статуру. За лікоть її дбайливо підтримувала Тесса. Здавалося, мати подолала цей шлях на останньому подиху: вона притискала руку до серця й чіплялася за гілки, ніби самі сади намагалися втримати її, не даючи впасти.