1.24

***

Ніч уже накрила землю важким покривалом, приглушивши всі звуки. Ліс біля кордонів в'язниці Земних знаків наповнився крижаним подихом. Лінн стояла серед застиглих дерев непорушно, зливаючись із нічною тишею. Генерал Влас віддав чіткий наказ — Близнюкам час повертатися на Небо. Але Лінн не поспішала залишати чужу територію. У темряві ночі на мить спалахнули її різнокольорові очі: одне чорне, друге біле.

— Іди... — відрізала Близнюк.

Тінь відокремилася від її ніг, наче хвиля, що відступає від берега, і поповзла землею — безшумна, пласка, невловима. Друга Лінн вирушила на пошуки відповідей.

Сковзнувши до в'язничного муру, тінь прошмигнула крізь товщу каменю так легко, ніби перед нею був лише туман. У ту ж секунду біле око Лінн потемніло, провалюючись у глуху пітьму. Дівчина сіла під деревом і заплющила повіки. Колишній світ зник. Тепер вона дивилася на все навколо очима свого двійника. Углиб простягалися похмурі коридори, освітлені лише смолоскипами, що чадили. Кам'яні стіни вогніли від вологи, а старі тріщини готові були обсипатися від найменшого шорхоту.

Тінь пересувалася з надзвичайною обережністю: притискалася до підлоги та сирих стін, чуйно огинаючи плями світла. Вартові нічого не помічали — для них ця швидкоплинна темрява була лише частиною нічних звуків. Близнюк ковзала з кабінету в кабінет, відкриваючи Лінн безнадійно порожні полиці, марні папери та архіви. Але коли тінь минула напіввідчинені двері чийогось кабінету, перед нею постав стіл, завалений документами.

Близнюк завмерла. Справжня Лінн, що сиділа під деревом, ледь помітно напружилася, і її потемніле око здригнулося — фокус зору миттєво загострився. У глибині кабінету з темряви, що згустилася, зіткався силует. Якщо не придивлятися, його можна було прийняти за звичайну тінь, але з чорної плями повільно виросла граціозна крилата жіноча постать. Лінн із досадою знала: тінь не здатна напряму торкатися матеріального світу. Вона могла лише дивитися на карти, списки, печатки та розпорядження, але не могла перевернути навіть тонкий аркуш паперу. Повільно обвівши поглядом розкладені документи, Лінн жадібно вбирала написане. Чорні рядки спалахували в її свідомості — імена, мітки, суворі накази. Вона читала швидко, на одному диханні, ніби боячись, що видіння ось-ось розсіється.

«Ліквідація... поховання... Вогняні Зодіаки».

Лінн та її Близнюк здригнулися одночасно. Коридором долинули кроки. Тінь миттю розпласталася на підлозі, сховавшись у глибокій тіні кута. До кабінету увійшли Козероги: солдат, що важко дихав у запилюжених обладунках, і генерал, виснажений та вкритий бинтами. Вони підійшли до столу.

— Ти впевнений, що все зроблено як слід? — тихо, але з виразною погрозою запитав генерал. — Так, генерале, — важко сглотнувши, відповів солдат. — Як наказано... тіла поховані.

Затаївшись за ніжкою стільця, тінь Лінн підкралася ще ближче.

— Де саме?

— За північним кордоном, у лісі. На тій випаленій галявині... Туди ніхто не забредає.

Серце Лінн пропустило удар.

— Якщо хтось із знаків Вогню стане розпитувати — відповіси, що нікого не бачив.

— Так точно.

Тінь Близнюка завмерла, ловлячи кожну деталь.

— Приведи стіл до ладу і спали зайві документи.

Солдат кивнув і взявся за папери.

Тінь завмерла у порожньому кабінеті, зачекавши кілька тихих секунд. А потім стрімко ковзнула геть — через коридори, крізь монолітні стіни, назад до звичного тіла.

У той момент, коли Близнюк влилася назад у свою оболонку, Лінн судомно зітхнула й отямилася. Глуха пітьма зійшла з білого ока, повернувши йому колишній вигляд. Лінн знадобився деякий час, щоб угамувати дух, заспокоїти пульс і нарешті звестися на ноги.

— Що за тварюка цей генерал, і що за свавілля тут коїться? — крізь зуби процідила вона, спершись об стовбур дерева.

На мить у ній спалахнув жаль: зблизитися б їй з Айлі трішечки раніше! Адже тій вистачило б одного доторку до сухої травинки, щоб побачити все, що сталося. Ліс був повний мовчазних свідків, але їхня мова була відома лише знакам Землі. Дерева й кущі ховали занадто багато страшних таємниць. Лінн резко стисла долоню.

— Північний кордон... випалена галявина, — тихенько повторила вона.

Унизу, біля самих чобіт, слухняно здригнулася темна силуетна тінь.

— Ану... ходімо прогуляємося.

Близнюк відокремилася від неї швидше, ніж раніше. Чорною змією вона потягнулася землею, прямуючи в глуху хащу з шаленою швидкістю. Цього разу Лінн не залишилася на місці, а неспішно пішла слідом за нею. У її чорному оці спалахувала й пульсувала дорога, якою ковзала тінь. Лінн бачила одразу два світи одночасно, але розум не туманився, і навіть голова не паморочилася від подвійного зору — це відчуття було для неї звичним.

Пів години пішло на те, щоб дістатися північного кордону. Ліс тут здавався геть мертвим. Стояла неприродна тиша — ні єдиного шороху, ні найменшого подиху вітру. Лише обвуглені тонкі стовбури, мов обрубані кістки кістлявих рук, зі стогоном тягнулися до темного неба.

Тінь рухалася чуйно, але стрімко. І ось перед ними відкрилася галявина. Лінн завмерла. Земля тут була перерита — нерівна, з чорними пластами свіжовикопаного дерну. А запах...