Аеропорт Цюриха. У зоні безпеки один з пасажирів тримав у руках книгу розміром з бойову енциклопедію та товщиною в половину борща. Обгорнута в чорну шкіру з тисненням “Традиції смаку. Частина I”, книга виглядала як реліквія або зброя історика кулінарії.
— Це у вас Біблія? — запитав працівник служби контролю, поглянувши на об’єм.
— Це кулінарна книга. Власне, кулінарна епопея. Рецепти від бабусі Олени, прабабусі Марти і трохи моїх імпровізацій. Але все перевірене на великодніх стравах.
— Ви плануєте взяти її з собою на борт?
— Звісно. Вона — моя опора. Мій внутрішній духовний буряк.
Сумка з книгою, попри всі спроби вмістити її у рамку “дозволених габаритів”, не проходила навіть боком. Працівники запропонували здати в багаж.
— Це неможливо! Вона має температуру! Вона пам’ятає руки! Якщо її кинуть — розділ про квашені огірки піде тріщиною!
Довелося розпаковувати на місці. У середині — товсті сторінки з ламінуванням, вкладки з оригінальними серветками, поштові листівки з фото страв, рецепти, написані від руки на кальці. Окремо вкладено мініатюрний конверт із “Запахом кореня селери” — сушена спеція в марлевому мішечку.
— А це що?
— Це спеціальний розділ “Аромати без кордонів”. Читаєш, нюхаєш, готуєш. І все стає на місце.
Після довгих пояснень, обшуків і сканувань, пасажиру все ж дозволили взяти книгу з собою — якщо він пообіцяє не відкривати її під час злету і посадки. І ще — не розкладати в рядок розділи “борщ”, “голубці” і “паска”, бо від них голодно навіть персоналу.
У літаку пасажир поклав книгу на відкидний столик, де вона перекрила обидва сидіння. Сусід мовчки зсунувся, подивився на назву і сказав:
— У мене є тіточка, яка б із вами подружилася за п’ять хвилин. Але лише якби ви приготували з 4-го розділу.
Пасажир посміхнувся:
— Знаєте, я іноді літаю лише для того, щоб перечитати, як бабуся варила кисіль. Без інтернету. Без шуму. Просто чорниці — і душа.
📌 У наступній історії: «Горщик з пророщеною картоплею»
🔔 Коли рослина — не просто зелень. Це обіцянка. І бабуся в очікуванні врожаю.