Ранковий потяг “Львів – Бухарест” прибув майже вчасно. Пасажири поспішали зайняти місця, ховаючи рюкзаки, сумки, подушки. Але між усім цим метушливим багажем одна річ... зовсім не вписувалась.
На візочку для овочів, перев’язаному мотузкою, стояла кам’яна плита. Висота — майже до коліна. Ширина — з півполиці. Вага — за словами власника, “лише 45 кг, не враховуючи значення”.
— Що це? — запитала провідниця.
— Плита. Середньовічна. Я купив її в селі Погоня. Там колись стояла біля церкви. Ніхто не знає, що написано — але я маю підозру, що там пророцтво.
— І ви її… перевозите потягом?
— А як інакше? У літак не візьмеш — дорого і підозріло. А поїзд — це символічно. Вона ж теж мандрує століттями.
— А ви хіба історик?
— Ні. Я логіст із натхненням. Колекціоную речі, які ще не сказали свого останнього слова.
Плита стояла біля вікна, уперта в сидіння. Всі пасажири у купе притискали сумки до себе й дивились на неї з повагою — як на мовчазного старця, що знає таємниці, але мовчить, бо ви ще не готові.
— А що саме написано?
— Напис стертий. Але я найняв перекладача з латини. Він каже, що перше слово може бути “віра”, а може бути “пиво”.
— І ви їдете, щоб дізнатись?
— Я їду, щоб показати її професору в Бухаресті. Він збирає “предмети сумнівної важливості з абсолютно беззаперечною масою”.
На кожній станції люди підходили, питали, фотографували. Одна дитина запитала:
— Це для кого могила?
— Це — пам’ять. Для тих, хто ще не народився, але вже цікавиться минулим.
Провідниця врешті звикла. Вона навіть поставила біля плити серветку з написом “гаряча точка інтересу” і кожного разу, коли хтось звертався до неї зі скаргою, казала:
— Якщо вам важко — подивіться на того, кому ще важче. Він мовчить, і все витримує.
📌 У наступній історії: «Зварювальний апарат “на випадок ремонту сидіння”»
🔔 Ніколи не знаєш, коли крісло зламається. Але краще бути готовим з електродами.