37. Літровий термос з чайною церемонією усередині

На поромі “Nordic Blue” за маршрутом Таллінн — Гельсінкі пасажири вивантажували валізи, сумки, пакети з сувенірами. І тут один чоловік, років п’ятдесят, у костюмі без ґудзиків, ніс термос. Великий. Величезний. Майже сакральний.

— Ви, мабуть, несли чай? — спитала стюардеса.

— Я несу світогляд, — відповів він. — Це не просто термос. Це мобільна чайна церемонія. Вміщає до 4 учасників і одне відчуття вічного моменту.

Всередині — вкладка з керамічним чайничком, 4 мініатюрні чашки, розкладний бамбуковий столик і набір трав з трьох континентів. Все це вкладено в термос, як матрьошки, що пахнуть жасмином і відповідальністю.

— І ви плануєте це на борту?

— Саме так. Місце біля ілюмінатора. Тиша. Погляд у воду. Чай — як стан. Корабель — як подих. Пором — це ідеальна платформа для думок.

— Це... дозволено?

— Це не заборонено. Немає пункту “не проводити чайну церемонію між 10 і 12 годиною дня”.

Він вибрав куток біля вікна, постелив серветку, дістав усе, мов старий майстер з монастиря, і почав наливати гарячу воду з ретельністю хірурга і поетичністю філософа.

До нього підійшли двоє молодих людей.

— Це що, перформанс?

— Це — чай.

— А можна?

— Лише якщо ви мовчите 45 секунд перед першим ковтком.

Вони погодились. Після першого ковтка один прошепотів:

— Це... як дивитись у воду. І розуміти, що ти — чайник. Але в хорошому сенсі.

Він не говорив зайвого. На питання “а що за чай?” відповідав:

— Не важливо. Важливо — як ти його чуєш.

Офіціант підійшов, хотів щось сказати — але, отримавши погляд “внутрішнього дзену”, лише кивнув і поставив поруч печиво. Безкоштовно.

Перед прибуттям до Гельсінкі чоловік зібрав набір, витер усе сухою серветкою, сховав назад і сказав сам собі:

— Люди тікають від шуму, а я — з собою чай несу. Бо там, де є вода — має бути і заварка істини.

📌 У наступній історії: «Кам’яна плита з “написом із Середньовіччя”»
🔔 Історія важка. Особливо коли її везеш у вагоні на візку для овочів.