35. Музичний глечик з Узбекистану

У транзитній зоні аеропорту Стамбула вже встигли затримати валізу з пилососом, коробку з перцями, запаяну в скотч, і дитячий візок без дитини. Але те, що змусило весь зал завмерти — був глечик.

Він лежав у сумці, серед светра і фісташок, але коли хтось пройшов повз — видавав звук:

— А-а-а-а...

Не крик, не пищання, не сигнал — мʼяке, затягнуте “а-а-а”, як зітхання шамана у відставці.

— Що це у вас? — спитала охоронниця.

— Це музичний глечик. Із Узбекистану. Вони реагують на рух і зміну температури. Артефакт. Унікальний звук. Я його купив на базарі, а він — мене.

— І він сам… співає?

— Так. Усередині мембрана з козячої шкіри і віброядеро на мʼяті. Це не просто глечик. Це інструмент. Він відчуває аеропорт.

Глечик і справді вловлював хвилю. Коли повз проходила група туристів — він муркотів. Коли наближався рейс до Берліна — тихо скиглив. Один раз він навіть зазвучав “А-а-а! А-А-А!”, коли через гучномовець оголосили про затримку рейсу.

— Він протестує? — запитала бабуся.

— Ні. Він співає гнів. Його треба розуміти серцем.

У зоні очікування чоловік сів на крісло, поставив глечик перед собою, і з легким нахилом голови почав його “грати”. Просто обертав — і той видавав звуки: то схожі на спів тибетського монаха, то — на старий модем, що намагається підʼєднатись до бога.

Коли почалася посадка, охоронець ще раз перевірив сумку:

— Ви впевнені, що він не почне... орати?

— Ні. Він не конфліктний. Але якщо стюард занадто різко відкриє шафку над сидінням — він може заспівати “Болить!”.

У салоні глечик лежав загорнутий у шаль, між подушкою й журналом безпеки. Один пасажир спробував його поторкати — і почув у відповідь ледь чутне: “аааа...”

— Він спить, — сказав власник. — Як і я в цьому світі.

📌 У наступній історії: «Намет із повною експозицією — включаючи багаття (муляж)»
🔔 Коли твоя презентація — це повноцінний кемпінг. У багажному відсіку автобуса.