22. Світло мого багажу

На поромі, що вирушав з Копенгагена до Осло, серед велосипедистів, туристів із рюкзаками та нудьгуючих дітей, з’явився чоловік з дерев’яним ящиком на колесах, у якому — модель маяка розміром 1:3. Висотою до пояса, із ліхтарем угорі, який справді світив.

— Що це? — запитав працівник контролю.

— Маяк. "Світло Півночі". Я сам зробив. Це символ. Мій орієнтир.

— Він… працює?

— Звичайно! Там лінза Френеля, справжній прожектор на батарейках. Увечері на палубі — як у дитинстві біля Балтійського узбережжя.

Маяк був зроблений із фанери, обтягнутий білою плівкою, мав балкончик, сходи (імітаційні), навіть мініатюрну табличку "Морська тиша не буває вічною". Його автор пояснив, що маяк потрібен для “атмосфери в каюті”, бо в останніх поїздках йому "бракувало точок орієнтації у просторі буття".

— І де ви плануєте його розмістити?

— Біля ліжка. Поставлю на тумбочку. Він тихо гуде, мерехтить. Ідеально. Як білий шум із сенсом.

— Але це ж… велике.

— Я замовив окрему каюту! Без вікна, тож маяк ще й служитиме за ілюмінацію. Я все продумав.

Після короткої наради з начальником рейсу вирішили дозволити, але за умови повного затемнення після 23:00 і неповоротного світла (попередній пасажир колись возив проектор з тінню клоуна, і півпалуби не спали).

Коли пором відплив і настав вечір, чоловік справді встановив маяк. У коридорі хтось спитав:

— Це що, нова система безпеки?

— Це стара система душевної стабільності, — відповів мандрівник, вкриваючись пледом і сідаючи поруч.

Світло від маяка було м’яким, ритмічним. Люди з сусідніх кают іноді підглядали і зітхали:

— Нарешті хтось світить не телефоном, а по-людськи.

У журналі порому після рейсу з’явився запис:

“Маяк у каюті 12 — не аварійний. Лише естетичний. Але якби кожен пасажир світив так — ми б мали значно менше темряви.”

📌 У наступній історії: «Картонний кумир. Два сидіння, одна душа»

🔔 На борту поїзда пасажир везе того, хто ніколи не перебиває. Але зайняв місце біля вікна. І не поступиться.