14. Послання капітану Всесвіту

Пором, що йшов з Гданська до Карлскруни, брав на борт все: фури, мотоцикли, туристів, дітей, собак і одного... творця концептуальної епістолярної інсталяції, як він сам себе називав.

— Що у вас у цих мішках? — запитав працівник огляду, поглядаючи на шість білих мішків, щільно набитих пляшками.

— Листи. До світу. Мій проєкт називається "Голос у воду".

— Тобто... пляшки?

— 500 пляшок. У кожній — лист. У кожному листі — частинка мене. Десять років писав. Планую кидати в море з верхньої палуби. Хвиля — мій кур'єр.

Пляшки були скляні, з пробками, перев'язані нитками. Деякі мали наклейки "не відчиняти до 2080", інші — "читати при місяці". Всередині були папірці з поезією, контактами, рецептами борщу і, за словами автора, одна “чиста погроза морській бюрократії”.

— Це ж не сміття? — запитав інспектор.

— Це культурна дипломатія. Виглядає як сміття — звучить як діалог.

— А чому так багато?

— Бо одна пляшка — це нічого. Але коли 500 — це архітектура абсурду. Плюс — я не довіряю інтернету.

Після тривалих переговорів дозволили взяти лише одну пляшку з собою на палубу — як зразок. Решта — залишалась в багажному відсіку. Письменник вийшов на верхню палубу, підняв пляшку до неба й виголосив:

— Це для тебе, Скандинавський Свідомий Колектив!

Він кинув пляшку з пафосом, який пасував скоріше голлівудському фіналу. Пляшка описала елегантну дугу… і впала прямо на рятувальний круг.

— Ну… океан вибирає, що читати, — зітхнув автор.

Один із матросів підійшов, повернув пляшку й запитав:

— А листи ви на якому писали?

— На друкарській машинці, 1984-го. Її теж хотів кинути, але важка.

До кінця рейсу пасажир розповідав про свою наступну інсталяцію — “Посилка у всесвіт: кілограм думок у фользі”, яку він планував запускати дельтапланом.

📌 У наступній історії: «Офіс у багажнику»

🔔 Коли дедлайн не чекає, а кордон — не розуміє Zoom.