3. Допит

Коре замкнули у кімнаті. Над головою Тьмяна лампочка, навколо сірі стіни у плямах синьої цвілі. На стіні великий вигорілий друкований портрет, кремезного дядька з шевелюрою яскраво рудого волосся. Посеред кімнати робочий стіл, навколо стільці з почорнілими ніжками. Усе старе й потріскане. Підлога з пластикових пластин на ній стертий килимок.

За зачиненими дверима хтось бігав, ходив, шепотів. Просочився запах якоїсь їжі, та алкогольних напоїв. Прибульця не зв’язали, не побили, навіть залишили теплу ковдру, яка пахла щурами й принесли чашку гарячого напою й кілька млинців. Млинці нагадали дитинство. Такі мама пекла. Дивно що він запам’ятав своїх батьків й ті млинці з м'якого борошна хлібної трави.

Коре підійшов до шафи яка стояла під стіною, підлога скрипіла під ногами. Передивився старі зошити й теки. Письмо рідної планети він вже не пам’ятав. Почув кроки. Двері відчинилися, зайшов чоловік у військовій формі, скинув на стілець теплу куртку. Молодий чоловік з прилизаним коротким волоссям і пухкими щоками, від нього пахло алкоголем та парфумами. Чоловік приніс теку, не таку паперову, які стояли на полицях кабінету, новеньку блискучу, пластикову. З теки випали прозорі пластини, схожі на електронні газети. Чоловік сів за стіл і запропонував Коре сісти навпроти.

- Отже, ваше ім’я Коре Лу й ви живете у цьому селі. Ваші батьки Кору Лу і Рену Лу. Мешкають у будинку шістдесят вісім.

Коре й надалі вдавав німого. Він посміхався й кивав. Лише думав чи живі ще його батьки, так багато часу пройшло.

- Ми знайшли у цьому селі таких людей, вони кажуть що у них був син на ім’я Коре. Але хлопчик зник, уявляєте, сто п'ятдесят років назад. Ви надалі стверджуєте що ви зараз живете у цьому селі разом з вашими батьками?

Коре, тицьнув пальцем у пластиковий аркуш з написами й кивнув.

- Добре, - продовжував чиновник, - Кору Лу зараз увійде до кімнати. Ви розумієте, що це знущання над людьми які втратили дитину? Навіть якщо це справді ви, й ви повернулися після стількох років.

Військовий подивився в очі Коре. Коре розгубився.

Двері заскрипіли, у кімнату зайшов худорлявий чоловік у темному одязі.

Коре здалося наче він дивиться на своє відображення, як у грі де комп'ютер змінює зовнішність людини, коли йому називають різні умови життя. Таким він би був, якби виріс на рідній планеті й продовжив справу батька.

Селянин привітався, Тримався рівно, гордий. Стискав у руці в’язану сіру шапку,  уважно вдивлявся у обличчя незнайомця, й теж, мабуть, наче бачив власне відображення, хіба волосся у того відображення як у жінки, довге скуйовджене, а очі сірі, як у матері.

Коре навіть зробив крок до батька. Не плакав з тих пір як у трюмі космічного корабля його друг Варко сказав, - "ніхто нас тут не пожаліє". А ось тепер очі стали мокрими. Не втримався прошепотів:

- Тату.

Селянин Кору Лу зробив крок до свого сина, але зупинився, витер сльозу, поглянув на Коре з обуренням:

- То не мій син, - вимовив крізь зуби, - мій син загинув! З нижніх світів ще ніхто не повернувся. То не мій син! То мутант, який схожий… – не договорив, поспіхом вийшов з кімнати.

- От бачите. – гидко усміхнувся чоловік у сірому костюмі, - а тепер я хочу почути ваше справжнє ім’я.

Коре не слухав сірого чоловіка, побіг за батьком, як у дитинстві, коли разом з іншими викраденими дітьми попервах кидався на залізні переборки у трюмі. Хотів крикнути що мутанти то вигадки, їх не існує.

Вояки вибігли назустріч. Хотіли повалити Коре на підлогу, та він вправно відбивав удари, військова наука закарбувалася міцно, на усе життя. Не відразу відчув що йому прострелили ноги. Отямився коли запаморочилося у голові й сів на підлогу. Батько зупинився коли почув постріли, зробив крок до сина, потім рвучко розвернувся і вийшов з будинку у ніч.