Частина п'ятнадцять

Марта знайшла пляшечку із водою і почала спрагло пити. Омер не зводив із неї погляду. Що було в ньому? Дівчина намагалась прочитати. Можливо турбота чи занепокоєння? Ні. Хлопець спокійно дивився прямо в обличчя Марти і чекав доки вона нап’ється. Його погляд вперше не турбував Марту. Мабуть, вперше він дивився на неї отак щиро і просто. Щоразу, коли вона ловила його погляд в хамамі, це був підступний погляд звабника, від  якого починало колотитись її серце і Марті здавалось, що усі навколо бачать оцей її стан. Вона червоніла і опускала очі. Щось незрозуміле. Щось незнайоме. Так, вона відчувала щось таке колись раніше, але це відчуття було руйнівної сили.      

     Колись Марта прочитала в якомусь журналі, що коли ви хочете, щоб вас торкалися, пестили, збуджували, стискали - це пристрасть. Коли ви хочете, щоб про вас усіляко дбали, вирішували ваші проблеми, робили вам подарунки, забезпечували вас це інфантилізм. Коли ви хочете, щоб вас несамовито любили, жити без вас не могли, поділяли з вами весь свій час і відвели все інше на другий план це егоїзм. Коли ви хочете терміново народити дитину від конкретної людини - це біологія. Коли ви хочете, щоб він терміново зробив вам пропозицію \ вона погодилася стати вашою дружиною - це залежність від громадської думки.

     Але, на щастя, нічого із вище згаданого вона не відчувала. Марті просто хотілось, щоб він дивився на неї весь час. Отак із легкою посмішкою. І все. Від його погляду в її душі прокидалось щось давно забуте і приємне. Дівчині  здавалось, що вона могла б говорити із ним довго-довго і про все. Здавалось, що він міг би зрозуміти все, про що б вона не говорила.

- «Ілюзія»,- подумала дівчина. «Ми, люди, живемо своїми ілюзіями. Які ж ми все таки убогі істоти. Нам подобається людина і ми автоматично починаємо думати, що вона нас розуміє. Не вистачало ще вивалити на його недозрілу голову усі свої страхи і невдачі. І все це тільки тому, що він подивися на мене?»

     Коли ви любите - ви нічого не хочете. Ви просто любите. Ви ходите по квартирі, чистите зуби, відправляєте робочі листи, купуєте хліб, п'єте чай, телефонуйте мамі - і одночасно любите цю людину. Він може бути в цей час де завгодно і з ким завгодно. Він може навіть не знати про те, що ви його любите. різні проблеми відбуваються і далі, життя тече, як зазвичай, але все одно вам якось по особливому світло і затишно. Так, це не практично, ірраціонально і дивно. Але саме це і є любов. Все інше - просто людські пристрасті. Вибудовувати можна відносини, а не кохання. Боротися можна за життя дитини, перше місце на конкурсі або свої права, але не за любов. Очікувати можна відповідальності за слова та вчинки, чесності або розуміння, але любов не має практичного результату. Потрібно просто навчитися називати все своїми іменами, і тоді все стане на свої місця.

    Любов - це просто приємне тепло всередині вашого тіла.

    Погляд Омера завжди роздмухував в душі дівчини таке тепло. Він, ніби суха жарина на папір, потрапляв в її душу і створював там пожежу.

Але ж тобі не обов’язково дивитись на нього, Марто. Відведи свій погляд і твоя пожежа поволі згасне.

    Дівчина допила воду і відвела погляд від хлопця.

- Хочеш, я пройду трохи з тобою? Тут не дуже спокійно. Тобто на цій вулиці. – ввічливо запропонував Омер і Марта погодилась. Зустріти іще когось зовсім не хотілось.

     Її відчайдушний крик душі «нехайшвидшескінчитьсяцейненависнийдень» змінився на не менш сильний зойк «нехайніколинезакінчуєтьсяцейвечір». Дівчина дивилась перед собою, але краєм ока вона бачила, що хлопець не зводить з неї погляду. Цей погляд грів і розбурхував полум’я її душі. Марта зовсім забула про Серкана з Вікою і про неприємні моменти сьогоднішнього дня. Вона раптом згадала, що у неї завтра вихідний і тихенько розсміялась. Омер здивовано подивився на неї і теж посміхнувся.

-    Господи, яке щастя! – вигукнула Марта. - У мене завтра вихідний і я нікого із них не побачу!

-    Це щастя? – запитав хлопець.

-     Так, хлопчику, це таке щастя у мене зараз, – зітхнула Марта. Вона чомусь

вирішила тримати в розмові такий поблажливий тон. Все ж таки вона старша. І одружена. І іноземка. Так що, вибач хлопчику, може ти й маєш себе за якогось Ален Делона, але Марта так не думає. Їй дуже сподобалось отаке своє рішення і вона вже сміливіше подивилась на нього. Омер був здивований і це було помітно.

-   Чому ти назвала мене хлопчиком? – розгублено запитав він. – Я дорослий чоловік.

-   Я не сумніваюсь, - відповіла зверхньо Марта. – Хіба я сказала щось неправильно? Адже я старша тебе.

-    Справді? – спокійно перепитав Омер. – Ти хочеш щось мені сказати?

-    Сказати? Ні. Що я маю тобі сказати? – розгубилась Марта.

Раптом Омер взяв її за руку і повернув до себе обличчям.

-    Ти скажи? Що тебе так стурбувало, що ти почала говорити про вік? Хіба

це не дивно? – і він занурив погляд прямо в Мартину збентежену душу.

-    Ви –вибач, - пробелькотіла Марта. – я не хотіла тебе ображати. Навіть і

не думала.

-    Ніколи не називай чоловіка хлопчиком, якщо ти, звісно, йому не мати. Це

схоже на кокетство. У нас це розцінюється, як зваблення.