Частина дванадцята.

МАРТА

    Вона мало не ридала, коли він ввійшов до квартири:

 - Вони вбивають людей! Звичайних людей, прямо на вулиці! - сльози летіли градом по її обличчю. Очі були повні розпачу і страху.

- А люди йдуть!Ти уявляєш? Люди ідуть на них, без зброї. Як таке може бути? Як вони можуть їх вбивати? Це ж не вороги? Що стало з моєю країною?- вона знову заплакала, беззвучно і так беззахисно тремтіли її плечі, що він міцно обійняв її і притис до себе:

- Марто, я ж просив тебе не дивитись цілий день телевізор.

У відповідь докірливий погляд, тремтячі губи:

– І це б все змінило? Перестали б вбивати?

      Ні, не те він говорить, не те. Але як війднайти слова? Скільки всього сказано, обговорено, прийнято рішення дивитись разом і тільки вечірні трансляції. Він забороняв їй труситись протягом дня біля екрану, де онлайн транслювалось все, що відбувалось на Майдані. Він навіть витяг з неї обіцянку, що вона вдень не дивитиметься, а ввечері дивитимуться разом. Але ще жодного разу вона не зустріла його ввечері з сухими очима, жодного разу не попросила разом прогулятись  набережною, чи проїхатись на мотоциклі, чи хоч щось і він розумів, що вона дивиться. Кожну хвилину, кожну мить вона відслідковує, клацаючи різні канали, слухає офіційні заяви, коментарі, але найбільше Майдан, Інститутську. Добре хоч грошей катма, а то вона майнула б туди не роздумуючи. Там її подруга майже щоночі чергує в Київраді, там її сестра витрачає півзарплатні на шкарпетки, рукавиці і продукти для мітингувальників. Там її країна бореться за свободу і гідність. Він перший раз за все життя був радий тому, що не може отак легко викинути гроші на переліт. І шкодував, що підключив українські канали, але тоді йому так хотілося, щоб вона менше скучала за домівкою.

- Ні, я не про те. Ми домовлялись дивитись разом ввечері. При такому режимі ти не доживеш до перемоги, - намагався він пожартувати. Але сьогодні нічого не допомагало. Небо впало на землю. В серці її країни розстрілювали невинних людей прямо на вулиці. Як тут не збожеволіти? В душі він похвалив себе, що правильно зробив, що саме сьогодні приніс пігулки для неї. Вона перестала спати і часто плаче вночі, думаючи, що він спокійно спить.

«Треба рятувати свою жінку, інших я врятувати, на жаль, не зможу», пояснював він знайомому лікарю, який був здивований таким його проханням.

- Як таке може бути в європейській державі, це ж не якесь Конго! Немає в Україні такого диктатора, щоб зважився на таке. Немає у нас там такої фігури. Як таке може бути, що ж це робиться? Ти знаєш, що говорили? Що це російські снайпера там орудують. Господи, хоч би й справді вони, хоч би це не українці стріляли, як же потім жити з таким в серці?До чого ж ми дійдемо? Ти розумієш, що результати цього будуть страшні?

     Вона ще довго говорила, він не перебивав, просто дав їй можливість виговоритись. Вона ж днями сиділа в квартирі сама і відслідковувала події. На інтернет зв’язку були її друзі, родичі, але живого спілкування не мала.  Тож хай говорить, добре що перестала плакати. Наївна, вона впевнена, що живе в країні, де існує  якийсь порядок, закони. Шкода. Всі біди від наївності, всі нещастя від незнання. Він жив трохи в цій країні. Так не довго. Навіть і не рік, але при всі своїй симпатії до її країни і людей, розумів, що його дружина наївна. Але ж хіба вона бачила те, що бачив він. І добре, що не бачила. Хіба жінкам воно треба. Хіба зможуть вони переживати такі речі? Несправедливість. Приниження. Це ламає, знищує. Ні, хай Аллах захистить її від такого. Сьогодні ніби минулося, але що буде завтра. Він ніколи так не переймався політичними подіями і взагалі намагався й не наближатись до політики. Брудна то справа. Виграє завжди найбезжалісніший. Порядна людина завжди лишається обдуреною. Але те, що робилось на Майдані і його вибивало із колії. Стріляти в своїх –нечувано. Він розумів тих, що вмирали вперто йдучи вперед, хіба можна було змиритися з цим. Але десь в глибині душі холодною змією ворушилась думка про марність жертовності людей. Тому, що вмирати мали не ті, хто вимагав справедливості. Зараз там вмирають Люди, а тварюки поховались і виповзуть знову. А Людей стає все менше. Треба негайно відволіктись, так можна і з розуму зійти. Прочитавши молитву і здійнявши руки догори чоловік попросив у Господа терпіння. Мусульмани завжди просять терпіння. Тому що все минає і, маючи терпіння, людина здатна все пережити і дочекатись кращих часів.

     Зранку Марта вперше за три роки не  відповіла на дзвінок подруги. Просто не могла із нею розмовляти. Спілкувалась вона із нею завжди російською, але сьогодні не змогла. Хай вже вибачає. Проживе один день і без неї. Сьогодні Марті хотілось заховатись від усього світу і виплакати свій страх. Та й втомила вона вже трохи своїми проблемами.

     Мішель, яка все ж таки виїхала з чоловіком до Анталії, так і кидалась між сімейним життям і відсутністю кохання. Марті було шкода подругу, але кожен повинен сам знаходити відповіді на свої питання. І Мішель теж мусила зрозуміти багато речей. І різницю між коханцем і чоловіком, і те, що в житті не завжди можна отримати все, чого хотілось би, і навіть те, що людині не завжди насправді потрібно те, чого вона так палко бажає. Отак услід за своїми бажаннями Мішель добігла до краю їх шлюбу із Еміном і, доки чоловік працював, дівчина лише жалілася подрузі та набирала вагу. Чим тільки вона не намагалась себе зайняти. І в спорт вона кидалась, і в бізнес намагалась потрапити, і по лікарням бігала, вишукуючи, якісь неіснуючі хвороби. Завжди знаходились вагомі причини, щоб не ходити в спортзал, не працювати і не знаходилось жодної бажаної хвороби. Зрештою із нею вже неможливо було розмовляти. Усі розмови звертали до обговорення недоліків Еміна і Марта декілька разів намагалась протиставити їм недоліки самої Мішель. Це ще більше засмучувало Мішель і вона починала плакати. Марта розуміла, що Мішель помилилась із вибором чоловіка, але розумна жінка завжди зможе влаштувати свій дім. Та тільки не Мішель. Маючи вже достатньо років, вона була просякнута якимсь юнацьким максималізмом і безкінечним невдоволенням. Занурюючись у власне невдоволення по вуха, вона бачила тільки один вихід – повернутись до Москви. І хоч Марта усіляко намагалась нагадати їй, як вона втекла звідти, накивавши п’ятами, Мішель вперто стояла на своєму. Несамовито привабливими стали прогулянки вечірньою Москвою, посиденьки з подругами, яких вона не мала в Анталії, а головне - міражем стояли перед очима майбутні зустрічі із привабливими молодими чоловіками. Здавалось, щастя поряд. Тільки треба покинути чоловіка, що не виправдав надій і сподівань. Все ще пам’ятаючи ту нічну зустріч на пляжі із молодим Рінатом, Мішель прийняла рішення звільнитись. Хоча б для таких недовговічних, але таких живих стосунків. Власний чоловік вже не викликав ні бажань, ні емоцій. А хотілось жити повним життям. Хотілось кохання і пристрасних поцілунків. Хотілось летіти на крилах і танути в обіймах. Зрештою їй вже за тридцять. Коли ж, як не тепер? Мішель була вже достатньо доросла, щоб не зважати на чиїсь осудливі погляди і застереження. Вона знала, що усім не догодиш, отже потрібно догоджати собі. І при першій же можливості вона майнула до Москви, ніби то провідати маму. Емін погодився і ще й вділив трохи грошей. Чому б не побалувати дружину? Чоловік навіть не уявляв, що чекає його в майбутньому.