Частина п'ята.

ХАМАМ

-  У твоїх словах є резон, але ти не знаєш нашого життя. Якщо ти не маєш грошей, то не можеш одружитись. Жоден батько не віддасть свою дочку чоловікові, у якого немає грошей. Ти маєш їх десь взяти. Якщо твоя сім’я бідна, то ти маєш все це заробити.

- Звичайно в 35 років, це вже пізно робити. Але чому в юності ніхто із батьків не думає, що хлопчині треба вчитись, а не гнути спину в наймах? Поясни мені, чому ви абсолютно не розумієте переваг заробітків освіченої людини над неграмотною тягловою силою?- цю фразу Марта промовила в порожнечу. На неї подивились пусті очі і стало зрозуміло, що її співрозмовник нічого не чув про таку перевагу і взагалі сумнівається, що така існує.

- Щоб закінчити університет, потрібні гроші. – знову почав він пісню про гроші.

- Не треба одразу про університет. – гарячкувала дівчина. - Чому одразу академіком? Для університету ще треба голову правильну мати,  окрім грошей та чимось цікавитись. А от технікум, який дає професію, нікому не помішає. Робити меблі, пекти хліб, шити взуття, для цього ж теж треба вчитись.

- Ми тут не звикли до копійчаних заробітків. – гонорово заявив він.  - Нам треба побачити світ. Коли ти молодий, ти можеш гарно підзаробити і поїхати до Германії або хоч у Росію, щоб гарно погуляти. -  зверхньо глянувши на Марту він їй підморгнув. В його погляді вона бачила гордовиту смішинку. Мабуть, він вважав, що не абияк вразив її такими забаганками. І тут в середині Марти прокинулась  така собі вихователька-садистка. Їй захотілось вдарити його головою об стіну, щоб в його самозакоханій голові з’явився хоч якийсь рух.

-  А ти бачив Стамбул? – підступно почала допит Марта.

- Так. Один раз в дитинстві мене возила тітка. – ліниво відповів чоловік.

- А Анкару? – продовжувала дівчина

- Ні, а що мені там робити? – щиро здивувався він.

- Дійсно, - в тон йому мовила Марта. – Маєш усі тридцять років і жодного разу не бачив столиці твоєї країни. Таким, як ти там і справді робити нема що. А Мардин? Каппадокію? Караденіз? – не вгавала Марта.

- Ні. А нащо мені? – запитував, як папуга, масажист, зверхньо поглядаючи на неї.

- А я бачила, уяви собі. Прекрасні місця, колоритні міста. Різні і ні на що не схожі. Це все твоя батьківщина. Твоя, а не моя. Але я бачила, а ти ні. Ти не знаєш навіщо тобі бачити свою землю, але ти хочеш дешевої російської горілки. Хіба ти людина?

     Марта вимовила це якомога м’якше і, підморгнувши йому, пішла в приміщення. Їй не хотілось з ним говорити більше ніколи.

- Чекай! Зажди! – він наздогнав її вже в холі і швидко сказав:

- Всі люди різні. Ми – такі. Як ти можеш нас засуджувати? Ти хто така?

    Оце «ти хто такий» вони промовляли по сотні разів за день. Один до одного, до друзів, до недругів. Це був найпростіший спосіб захиститись від незрозумілих зауважень. Ти хто такий? Та й по всьому.

- Мені немає ніякого діла до усіх вас, можеш мати чистий спокій. - різко відповіла дівчина. Цей тупуватий хлопець вже дуже дратував її і в душі вона каялась, що взагалі з ним заговорила.

- Але ми не договорили про Шабана. Так, він розлучений, але не жінка з ним розлучилась, а він із нею.

- Але мені абсолютно однаково до Шабана, - намагалась врятуватись Марта від надокучливої бесіди.

- Але ти сказала, що вони, жінки, із нами розлучаються.

- І що?- не зрозуміла його наполегливості дівчина.

 - А те, що ти думаєш, що вони нас обдурюють, але це не так. Ми – не дурні. Чоловік може розвестись, якщо його не влаштовує дружина. Тому що він - чоловік. – Знову гордовитий погляд,  усміх.

І Марта не стрималась:

- Тоді, ви ще більші дурні, ніж я думала. Горбатитись всю молодість за золото, а потім віддати все золото жінці, а потім розлучитись із нею. А на старість залишитись без золота, без здоров’я та ще й без дружини. Браво! Ви тут великі розумники, як я подивлюсь.

         Хлопець здивовано подивився на Марту і хотів щось додати, але вона рішуче закрокувала на своє робоче місце, ще не дай Боже, дістане її знову  своїми розмовами. «От зануда. – роздратовано міркувала дівчина. - Ще й намагається щось мені пояснювати, а сам далі свого носа не бачить. Та навіть носа й того не бачить»

РЕМІ.  Туреччина.

     Ремі згадувала домівку кожного ранку. Після ранкового заклику муедзина вона вже не могла заснути і йшла на балкон. Кругом буяла зелень, квітували дерева і кущі, а в серці Ремі була суха пустка і біль. Спогади підсилювали його. Кожний спогад ятрив її розбите серце.

     Одного такого ж чудового свіжого ранку на Балі вона побачила як її батько плакав сидячи під великою пальмою. Він не просто плакав, він боровся з риданнями і хлипав, як мала дитина. Вона пам’ятає, як у неї тоді заворушилось волосся на голові і вона подумала, що щось сталося із її матір’ю, але не могла тоді підійти до батька. Через тиждень вона йшла повз ту пальму і, згадавши батькові сльози, захотіла присісти на те ж місце і помолитись за здоров’я батьків. Місце де впали сльози її батька, мало бути освячене доччиною молитвою. Для Ремі це було святе місце. Вона оглянулась, де б взяти квітів, щоб прикрасити його після молитви. Як не дивно, але на горбику під пальмою лежав акуратний букетик квітів, ніби чекав Ремі. Дівчина посміхнулась і підійшла взяти букет. Раптом у Ремі занило і засудомило все тіло. І тепер так завжди. Достатньо їй лише згадати той букет і їй болить усе тіло, а найбільше душа. Вона згадає його навіть перед смертю. Білі лілії, жовта болотяна квітка і червона троянда. Дивний букет лежав на горбочку. Тільки нахилившись за ним, Ремі зрозуміла, що то був не горбок, а могила. Її могила. На ній так і було написано «тут лежить моя єдина кохана донечка Ремі». Подив і переляк одночасно охопили дівчину. Вона заклякла над горбком і не могла повірити власним очам. Як це? То батько плакав на її могилі ? Він поховав її. Поховав свою дитину? « Але я жива! Я жива, таточку!» – сполохано билася думка.