Частина третя.

РЕМІ

- Ти дуже гарна. – Почула вона за спиною і не змогла повернутись. Одразу зрозуміла хто це. Тільки він міг так сміливо і нерозважливо розмовляти з незнайомою дівчиною. Але ж треба відповісти якось. Незручно отак стояти стовпом.

- Ти зрозуміла, мала? Я до тебе звертаюсь. – не вгамовувся хлопець і вуха Ремі запалали, як два факели. Вона повільно повернулась, але очі не підняла.

- Мала, ти чого? Ти палаєш вся! Ей, дівчино, підніми очі на мене. Я не красень, але ж не все так погано?

    У відповідь тиша. Юнак наблизився до Ремі і тихо засміявся:

- Це ж треба, не думав, що так погано виглядаю. Ремі, ти присоромила мене. Ще хвилина і я рюмсати почну. Скажи щось.

 - Звідки ти знаєш, як мене звуть?- швидко спитала Ремі. Вона подивилась йому прямо в лице. Хлопець був звичайної зовнішності, але для Ремі він був найкрасивішим чоловіком на Землі. - Хто тобі сказав?

– Я, Нйоман, я знаю імена усіх дівчат, що танцюють. - повідомив юнак із гордою посмішкою.

     А ось і він - перший болісний удар долі. Ремі перехопило подих.  «Всіх дівчат» бриніло у вухах, «всіх дівчат». Вона підняла очі на хлопця і презирливо вимовила:

 – О, так ти в нас Казанова?

    Рвучко повернулась від нього і закрокувала у протилежному від нього напрямку. З розчервонілим обличчям, розплетеною косою, з блискучими очима і ображено надутими вустами Ремі була прекрасною. Юнак вражено провів її поглядом. Та вона з характером ця мала. Раптом йому стало весело. «Казанова» стиха повторив він. Сміхота. Хто б міг подумати. Вона його дражнить. Ото  мала ящірка. От і познайомились.

Ремі майже бігла, сльози розчарування застилали очі. “Бабій», весь час повторювала вона. І чого вона так наївно зраділа? Нерозумна. Навіть соромно. Навіщо вона взагалі з ним зв’язалась. Адже зразу видно, який він. А якщо мама дізнається? Мама. Ремі зупинилась і перевела подих. Треба заспокоїтись. Присівши на нагрітий вечірнім сонечком камінь дівчина витерла сльози. Що це з нею? На рівному місці гарячкує. Хіба для неї це несподіванка? Усі чоловіки такі.

- Ремі, так ти ж істеричка - звернулась вона до себе вголос. - чого це ти? Ну подумаєш, хтось там бабій. Та хай навіть злодій. Тобі до того що? Це ж не твій родич. Не твій друг, навіть і не знайомий.

  «Нйоман» дзвеніло в голові. «Я- Нйоман».

         Ремі завжди усе обдумувала і аналізувала. От неправильно вона себе повела, ой не правильно. Треба було зробити здивоване обличчя і вказати йому на фамільярність. От і все. А вона що? Обізвала його. Дурна. Тепер він буде думати, що вона закохана в нього істеричка. Ремі пирснула. Ремі-істеричка. Хай. От нехай так і думає. І нехай не звертається до неї більше. Ніколи! І не зове на ім’я. Вона ще трошки посиділа на камені і, вирішивши ніколи більше не розмовляти з Нйоманом, попрямувала додому. Погода була чудовою, повітря було наповнене пахощами різнотрав’я. Вдихаючи пахощі квітів вона намагалась заспокоїтись.

    «Але ж як це йому вдалось? Що це таке? Зовсім не знаючи мене, отак за хвилину одним тільки словом душу  мені вийняти?  Хто ж він, цікаво.»

І через хвилину – «Нічого цікавого, бабій. От і все.»

«Я, Нйоман» співало серце, «ти дуже гарна, Ремі».

    Спогади, спогади...Який же був щасливий час. Все було зрозуміло. Ось вона, Ремі. А ось весь чудовий світ! Напоєний теплим сонцем,  заквітчаний усіма барвами, наповнений хвилюючими звуками життя. Прекрасне життя! В грудях піднімалась хвиля тепла і п’янкої ніжності до всіх живих істот. Хотілося співати голосно і сміятись. Ремі весь час було весело. Очі її розсипали смішинки і бісики. Вона знала безліч жартів і смішних історій. Там де Ремі, там завжди було весело. Щоранку Ремі просиналась із новою ідеєю. Вона то тягла з лісу, якусь рослину, щоб посадити в своєму садку, то годувала знайдену собаку і мостила для неї ліжечко біля будинку. Як дитина, що не встигає за своїми думками, вона носилась по домівці, закінчуючи прибирання і починаючи вишивання. Все її радувало. Всього хотілось. Ввечері зморена подіями і враженнями вона засинала прямо на стільці з книжкою в руках і  тато переносив її в ліжко. «Дякую, таточку» мурмотіла вона, не маючи сил прокинутись. Мама сміялась і обіймала тата. Ремі бачила їх обійми через напівзаплющені очі і в душі її розцвітали духмяні троянди щастя. «Дякую, що ви мої батьки»- намагалась промовити Ремі, але хіба можна було в тому мурмотінні розібрати слова? Батьки тихенько виходили із кімнати.

Із щасливого буття Ремі поринала в іще солодший сон. Бо там, у сні, вона була метеликом і літала високо над горами. Коли вона дивилась вниз вона бачила своє село, і храм, і водоспад, і лісові зарослі заплетені квітучими ліанами. І від такої висоти їй лоскотало в животі і мліли ноги.

«Не лети до сонця, бо згориш!»

Чий це був голос? Якийсь такий знайомий. Де вона його чула?  Та, й не летить вона до сонця, вона он до водоспадової райдуги поспішає. Ой, як же далеко водоспад, виявляється! Знову голос. Із звичайного він переростав в тривожний шепіт. «Не лети!» шелестіло погрозливо. Водоспад віддалявся, вона летить якось неправильно. Як це? «Ти згориш!» Голос зовсім змінився і переріс в гіркий зойк. Ремі прокинулась.

Туреччина

Дівчата спали по своїх ліжечках. Мирне сопіння сплячих подруг і сюрчання коника за вікном навівали спокій. Але у Ремі серце вискакувало із грудей.