Розділ 2 : Танцівниця східних танців

Розділ 2: "Танцівниця східних танців"

Дівчата ішли вузькими вуличками міста, і наввипередки розповідали, куди поїдуть відпочивати.
---Ой, дівчата, та який відпочинок - бідкалась Анна,- мене мама із братом відправляє у Туреччину у робочу поїздку. Маємо заключити нову угоду, щодо поставок у магазин.
--- Ми, всією сім'єю поїдемо у Іспанію, а потім відвідаємо Париж - хизувалась Софія.
---А я поїду у Тернопіль, бабуся знову захворіла. – спокійно і без пафосу відповіла на хизування подружок Марічка.
Аня, глянула, на замучену дівчину й спитала:
---А як там, справи у магазин - спитала Анна,- моя мама ще тебе не дістала? 
---Аню, ну що ти, таке говориш. У твоєї мами є чому повчитись. Вона талановитий керівник - намагалась вигородити пані Лесю, Марійка.
Юнки, за милою бесідою, не зчулися, як  дійшли до чудового кафе у центрі старовинного міста. Останні теплі дні осені, якраз щиро віддаровували жителів міста, теплою та яскравою погодою. Ніжний вітерець, поволі розвівав коси дівчатам, наче нагадуючи їм, що скоро прийде зима. На вулицях Львова із усіх куточків лунала різноманітна музика, яка по при свою різноманітність й не поєднуваність, все ж впліталась у гомін людей. Які блукали довкола й завжди мали, що обговорити. Наші три красуні, проходячи Вернісаж, зупинялися практично біля кожної ятки, й жадно  впивалися буянням незвичних прикрас, картин, вишивки й старовинного посуду. Львівський Вернісаж, як і будь-який ринок міста, кипів неначе казан із окропом, а продавці у ньому, перетворювались на маленьких мурашок, що не покладаючи зусиль, знову й знову приносять хмиз, щоб підтримувати вогонь. Кожен із торговців уміло прихвалював свій крам й так щиросердечно запевняв, що річ, яку куплять у нього прослужить дуже й дуже довгий час. Минувший цей мурашник. Аня, глянула на своїх подруг і сказала:
--- Марічко, ти можеш зробити для мене отаке намисто, як ми бачили у тою жінки? Воно мені надзвичайно припало до душі,  але чомусь мені знається, що та пані зависокої думки про себе…  
--- І ти, це помітила? Я розумію, що їй потрібно продати виріб і все таки я так не обробляю клієнтів у магазині.
--- А замочок на тому намисті був  не надійний, - втрутилась у розмову Ані та Марічки, Софія, - у мами схоже намисто було й воно порвалось майже на другий день після покупки.
--- Аню, Софія має рацію, замочок був  не надійний, саме тому я тебе відрадила його купляти. Якщо ти, хочеш, я звісно, що можу щось схоже зробити. Лише давай підемо купимо необхідні матеріали.
--- Ой, та що ти… Я тобі цілком довіряю. Купиш усе й зробиш, а там порахуймося. 
Марічка усміхнувшись, кивнула головою. 
Йдучи у бік Площі Ринок, адже Софія, як завжди потягнула подружок у свій улюблений ресторан, Аня згадувала, як  гуляла тут коли їй було років 12. Хоч і пройшло майже 10 років, але у місті практично нічого не змінилося. Усе тіж, мовчазні й кремезні леви, мовчки спостерігали, за жителями стародавнього міста, що і досі було молодим. Як і 750 років тому, Площею Ринок мчали карети запряжені вороними кіньми, але якщо на початку свого існування, Львів не  бачив, інших механізмів перевезення людей, то у сучасному світі, містом, їздили, не лише карети із туристами, а й трамваї, маршрутні таксі, приватні автомобілі й навіть велосипеди. Оцей вічний рух, ще з малечку полюбився не лише Анні, ай її подружкам, яких дівчина привчила багато гуляти по місту. Можна сказати, якби не Аня, Марічка можливо б і не мріяла бути туристичним гідом, адже гуляючи годинами містом, дівчина почала замислюватись над історією місць де бувала й таким чином все більше любила місто Лева.

Дійшовши до ресторану, дівчата вирішила, обрати столик не у приміщенні. а на вулиці. Софія, як завжди першою підбігла до столика, із видом майже на пів Площі Ринок,  і сіла за нього:
--- Офіціант!
Марічка й Аня, лише усміхнулись і попрямували до подруги, щоб сісти поруч.
До дівчат підійшов хлопчина і подав меню. 
--- Хто що буде? - цікавилась Софія.
---Я молочний безалкогольний коктейль - сказала Марійка - або горнятко запашної львівської кави, а ви, дівчата?
---Я зголодніла - відповіла Аня, -візьму грецький салат.
--- Ой, а я б випила, чогось міцнішого...
--- Софіє?! - здивувалась Анна,- від коли ти, вживаєш алкоголь? 
--- Та розслабтесь... я жартую, я питиму зелений чай.

Поки подружки, чекали своє замовлення, до Анни подзвонив її брат, і сказав, що під'їде до них…
--- Мій, брателоо, зараз приїде і буде жалітись, на свою нелегку чоловічу долю, і що його відшила одна із віце-міс Львова... –знасмішкою розповідала Анна.
--- То вони із тою, розійшлись? - із цікавістю розпитувала Софія подругу.
--- Так вона його покинула. І полетіла підкорювати Мілан.
--- Іван, довго сам не буде... Такий хлопець видний одружитись завжди встигне. – продовжувала Софія.
--- Соня, досить вже про мого брата, бо я подумаю, що ти, закохалась у нього...
--- Аня, ти що... я феміністка у третьому поколінні.
--- Ааа, ну так-так...- Аня, повернула голову до Марійки - а ти, про що думаєш? 

Увага дівчини була прикута, до маленької дитини, якій було близько 3-ох років. Малеча, була одягнена у ніжно рожеву сукню і гарні білі черевички. Нічого незвичного у вигляді дівчинки на перший погляд не було, якби не її лялька. А лялька, як і її володарка, була русявою, у рожевій сукні й білих черевичках. Та ще й майже у весь зріст дитини. Маля, із усією силою, тягло іграшку за собою, та ще й приказувало щось таке: « От бачиш Настінька, я їм кашку й маю сили тебе тягти, а ти не хочеш їсточки й заслабла». За дівчинкою йшла жінка, мабуть її бабуся й повторювала за дівчинкою: «Так, так, треба їсти кашку, щоб мати сили… моя голубочко». Від спостерігання за маленькою силачкою, Марічку відірвало питання від колежанки.

--- Ні про що, просто дивлюся,як через дорогу маленька дівчинка бавиться лялькою. Вона така потішна...
--- Кому мій брат сниться, а хто займається благодійністю ... - сказала Аня.
На цих словах до дівчат підійшов брат Ані, Іван.
--- Дівоньки, чого сумуємо... вставайте. Поїхали у клуб.
--- Привіт, - сказала Марія.
--- Чао белло - промовила Софія.
--- А ти, як завжди, зі своїми італійськими словами
--- Кларо аміґо - Підморгнула хлопцю Софія.
Іван підморгнув їй у відповідь.

Пообідавши, дівчата та Іван, вирушили на прогулянку Львовом. Звісно, так як Марі, любила місто де жила, її друзі, впросили дівчину розповісти декілька страшних історій про місця через які ця компанія проходила.
--- Отже, розпочнемо із міської Ратуші і привидів… - інтригуючи промовила дівчина.
--- Опа, я й не знав, що ти, таким захоплюєшся! – іронічно промовив Іван.
--- Ну, як хочете, не буду розповідати…
--- Та ну, як вже почала говорити то розказуй до кінця, - із цікавістю  промовила Софія.
--- Отож слухайте…Одна із легенд 400 річної давності розповідає про привид у Львівській ратуші. Привид з'являвся у вигляді чорної труни, яка літала по залах та приміщеннях ратуші зі страшним стогоном. Пояснити появу чорної труни ніхто не міг, аж поки один із лавників, а так у стародавньому Львові називалися судді, що розглядали кримінальні справи, розгадав цю таємницю. Одного разу комісія лавників, не досить ретельно вивчивши кримінальну справу засудила до смертної кари невинного чоловіка. Через якийсь час справжнього злочинця було знайдено, але було вже пізно - постраждав невинний чоловік. І як пересторога для неправдивих суддів у ратуші почала з'являтися чорна труна.
Іван, хоч і скептично ставився до історій, які розповідала Марічка, все ж. міцно тримав за руку, як не Аню, то Софію, а дівчата все глузували із нього.
--- Не бійся, це ж лише оповідка…
--- Я не боюся! Це я за вас переживаю, щоб потім жахи не снились по ночах. 
--- А от, щоб ти, не переживав, що нам ввижатиметься, привид чи літаюча труна, я розповів вам, історію кохання, яку приховує, ось ця камяниця. – підійшовши до камяниці під номер 3. що розташована на Площі Ринок, сказала Марічка…
--- Фе… дівчачі соплі, то мені не цікаво, - відразу ж сказав Іван,
--- А мені дуже цікаво,  мерщій розповідай – вигукнула Аня, взяла Марічка по під руку.
--- А історія із щасливим кінцем? – допитувалась Софія. 
--- Софі, ти, слухай й дізнаєшся, отже було це давно… Але для початку декілька слів про саму споруду. Кам'яниця Убальдіні (Вільчківська) - одна з казкових історичних будівель, що доповнює архітектурну композицію магічного квадрату на площі Ринок. Ця неповторна споруда барокового стилю заворожує всіх своїм довершеним середньовічним виглядом. Вона являється однією з архітектурним пам'яток Львова. Але окрім естетичної краси, Кам'яниця Убальдіні приховує не менш цікаву історію та легенду, пов'язану з нею/ Дата заснування: 1580 р.Стан місця: Задовільний. Особливості місця Свій шлях від минулого до сучасності Кам'яниця Убальдіні розпочала ще з далекого 1580 року. В ті часи будівля називалася Вільчківською, тому що тоді вона належала родині міщан Вільчеків. 
--- ОГО! – скривилась Аня, - як тут все заплутано, а можна трішечки повільніше, я не встигаю перетравити інформацію…
--- Я можу і не продовжувати – насупилась Марічка.
--- Та ні, розказуй дальше,  я жартую,  щоб побачити чи наш Іванко слухає… Здається аж самому цікаво – й Аня, дзвінко засміялась…
--- О Боги, вона знущатись так і не припинить… що за день…? - бідкався брат Ані.
--- Так, все розповідати не буду,  ви но дурачитися…
--- Маріє Олегівно, дуже просимо, щоб ви, дальше розповіли… ці двоє, будуть тише трави… - втрутилась у суперечку Софія.
--- Ну гаразд, гаразд, я розповідатиму далі. Так і на чому ви, мене перервали? Ага, так пригадала… З Вільківською кам'яницею пов'язана захоплююча історія любовного трикутника з трагічним завершенням. Всі ті події були пов'язані з дочкою міщан Вільчеків - вісімнадцятирічною красунею Ганною Вільчківною. Вона підкорювала серця багатьох чоловіків своєю вродою, але в числі перших претендентів на руку та серце дами виявилися італієць Урбан Убальдіні та поляк Павел Ельйонек. Вирішальним вечором для суперників стало весілля коліжанки Ганни. Італієць та поляк одночасно запросили красуню до танцю, яка серед двох обрала першого. Поляк не змирився з відторгненням своєї пропозиції і, не втримавшись, дав ляпаса конкуренту. Тоді італієць у відповідь на гнів суперника задав йому удар, але кинжалом, що став фатальним для поляка. За тогочасними законами на вбивцю чекала страта, але його залишили у спокої. Причиною пом'якшення покарання стало не лише те, що за нього заступилася впливова італійська колонія Львова і те, що він був родичем Папи Римського Григорія ХІІІ - усе було вирішено завдяки львівському жіноцтву, котрі відстоювали право на життя Урбана Убальдіні. Ще однією вагомою причиною стало те, що поляк Павел Ельйонек перед самою смертю вибачив убивцю і попросив не карати його. Згодом Ганна Вільчківна та Урбан Убальдіні побралися, і маєток Вільчківських отримав назву, яку має по сьогоднішній день - Кам'яниця Убальдіні. З роками кам'яниця втратила свій первісний вигляд та надійність. До 1771 року вона перетворилася мало не на руїни, тому після того, як власниками будівлі стали магнати Жевуські - на їх замовлення первісний фундамент старої кам'яниці був початком для побудови нової, що зачаровує всіх і на сьогодні. Кам'яниця була споруджена за проектами архітектора Петра Полейовського. За всі роки свого існування будівля мала багато власників, але єдине, що залишалося незмінним - її призначення. Кам'яниця Убальдіні приваблює та зачаровує всіх своїм неповторним виглядом, скромною елегантністю та приємним кольором. Естетичним акцентом будівлі є балкон на другому поверсі, який підтримують кам'яні образи лицарів-атлантів, він додає кам'яниці виразності та архітектурної довершеності. На сьогодні кам'яниця відіграє роль житлового будинку. Блукаючи Львовом, неодмінно варто звернути увагу на Кам'яницю Убальдіні. Тут, як і в кожній архітектурній пам'ятці Львова, досі присутній дух історії, який переплітається з легендою про фатальний любовний трикутник. 
 Як добратися?Кам'яниця Убальдіні (Вільчківська) розташована біля Чорної кам'яниці, на площі Ринок. Добратися туди можна трамваєм: №1, №2, №9, №10
Джерелом історії про любовний трикутник є довідник "Легенди старого Львова", автор Ілько Лемко.
Під час своєї розповіді, Марічка, пильно спостерігала за друзями. Їх здивовані обличчя від почутого, ще раз довели дівчині, що все ж таки, по при різницю у фінансових питаннях, вона обрала собі вірних й справжніх друзів, які цікавляться тим самим що і вона. Щирі усмішки Софії та Ані, аж підкупляли, й Марічка обняла подруг, коли вже дорозказувала історію Камяниці Убальдіні.  Здобувши трохи нових знань про рідне місто, Іван звісно, що запропонував зробити декілька фото.
--- О я й забула, то у вас сімейне, - промовила Марічка.
--- От чого ти, казишся? Краще залазь у кадр. 
--- Ні Ань, я не дуже, сьогодні фотогенічна…
--- Дурниці, - промовила Софія й потягнула Марічку за руку, - як всі так всі. Ок?
--- Ох, ну гаразд. Вмовили. 
Найсмішнішим моментом у фото сесії,  стало те, що наш Іванко, на повному серйозі, намагався пообніматися із статуєю давньоримської богині полювання Діани, що стоїть біля Ратуші. Аня не впустила із уваги це видовище й трошки пожартувала із брата.
--- О братику, стань ближче, я вас сфотографую, і викладу у інстаграм твоє фото з новою дівчиною… Е ні, ні, ти, не кривися… Вона точно від тебе не втече…
--- Аня, облиш, ці дурощі, а давай лови таксі й їдьмо вже у клуб.
--- Я не їду, - промовила Марійка, адже у неї страшенно розболілась голова.
--- Чого це раптом? Ми ж вже 100 років нікуди разом не вибиралися.
--- Софія права, ми давно так класно не гуляли. 
--- Стоп,  а у минулу суботу, ви хіба не гуляли разом? – поцікавився Іван.
--- Порівняв, якихось 30 хв. і цілий день – відповіла брату Аня.
--- Але мене страшенно болить голова…
--- Ото проблему знайшла… так, зараз, - Софія, як завжди покопирсалась у своїй сумочці й витягнула таблетку від головного болю, - ось, тримай копацелате.
--- От і вирішили. Поки доїдемо, ліки подіють,
--- Ви їдете? – крикнув Іван, стоячи за декілька метрів від дівчат.
--- А … що ти, там робиш? – спитала Аня,
--- Гав ловлю…- відповів юнак, - рухайтесь швидше зараз підїде Марк на машині й ми, поїдемо у клуб.
--- О знову той лошара… Як я його терпіти не  можу, - промовила Аня… -  давай краще на таксі.
--- Корона не злетить, якщо 20 хв., потерпиш мого друга. Крім того, краще тримай гаманець закритим, бо хто знає, чи мама подвоїть твої кишенькові, - сміючись із сестри філософствував Іван.
--- Оох, жартуй і дальше…
Софія і Марічка мовчки спостерігали за суперечкою брата із сестрою, й коли Аня, нарешті згодилась їхати разом із друзями брата, стався невеличкий казус і замість Марка, по компанію приїхав інший друг Івана, Роман, який сказав  їм, що Марк захворів. Аня, аж повеселішала й підганяла усіх, щоб по швидше добратися у місце призначення. 

Дружна компанія цілу ніч витанцьовувала у клубі і під ранок, ледве теплі вони напхавшись, як оселедець у бочку, поїхали роз’їжджатись   по-домівках. Марійку відвезли першою:
--- Я у дома! Усім па!
--- Ти, що ми усі до тебе - сказала Аня, - мама, як побачить нас у такому стані, забере кредитку.
--- Але, у мене місця мало - прошепотіла Марія, подрузі на вушко.
--- Ех, про що ти, переживаєш! Я ляжу біля тебе, Софію покладемо на дивані, а Ваня... Ну Іванко, спатиме у коридорі...
--- Ахахх - сміялась Софі, - Моя мама збіситься, що мене не було, але якщо знатиме, що я була з Вами, мене не насварить.
--- Бог, ти, мій! Йома-йо, їм більше як по 20, а вони матусь бояться - кричав Іван.
--- А ну, тихо! У мене сусіди є! То Вам, не особняк. - Марія, глянула на цю 3-йцю, і подумала, що колись, їй прийдеться щось просити у Ані, а вона відмовить...- Так ходімо. Але тихо.
--- Пішли! - Аня взяла під-руку, Софі й пішла у під'їзд будинку. 
Іван, розплатився із водієм таксі, домовившись, щоб їх приїхали й забрали десь біля 11 ранку.
Марія тим, часом, відкрила двері квартири, і впустила дівчат. Аня й Софі, швидко, "побігли" у ванну, а Марічка на правах господині дому, почала готувати постіль для друзів. Так як це була практично дівчача квартира, той постіль у ній була більш ніжніша, але наша власниця, знайшла комплект і для Івана.
--- Так, я готова спати - промовила Софія, вийшовши із вбиральні, -Аня, ти ще у ванні?
--- Тааак! А що? 
--- Нічого, добраніч, я поповзла спати.
Іван зайшовши у квартиру, сів у коридорі на підлогу й сказав:
--- Пацієнт, прибув. Усе спатки...
--- Не дурій, ти, тут не спатимеш! Ляжеш он там на розкладному кріслі. Лови, подушку й одіяло, постіль вже там лежить. Я думаю, ти, сам впораєшся із підковдриником і наволочкою для подушки?! - сказала з турботою Марія.
--- О... які ми, щиросердечні й турботливі. Звісно, що впораюся сам.  Дякую, Сонце.

Брат Анни, Іван, зайшовши у гостьову,  побачив Софію, яка якраз лягла, але ще не накрившись заснула. Хлопець, підійшов й накрив її одіялом: "Красуня", подумав він. 
За хвилин 10, усі вже спали, як мертві. Лише було чутно, як хропів Іван, і стиха сопіла Софія.

***
Через тиждень Марія, Софія та пані Леся, проводжали Анну і Івана у аеропорті.
---Сувенірчики для нас не забуть привезти - віджартовувалась Софія.
--- Ой та не забуду. - відповіла з неохотою Аня, -Марійка, допомагай мамі у магазині, бо на Іру покластись, я не можу.
--- Окей. 
---Ох, дівчатонька, я сумуватиму за Вами - із іронією сказав Іван...
--- Азах ... Брате, це мої подруги, а не твої.
--- І мої теж. Он, як, ми класно повеселились у клубі...
Він обняв Марію і Софію. 
Аня стояла збоку біля своєї мами, і реготала...
Пані Леся помітила, як Софія поїдає очима її сина, але змовчала. Вона обійняла дітей та попрощавшись із дівчатами пішла, адже спішила у Податкову на якийсь важливий семінар
Софія з Марією обняли Аню і побажали щасливої дороги, і на останок,Софія, ще сказала Івану: 
---Гляди нам, а то якийсь турок вкраде її... і одружить на собі. 
---Спокійно малята, крім нас,Аня, нікому не потрібна...  
--- Ти що? З дуба впав... І його мені треба терпіти цілий місяць. - пробурчала Аня.

---УВАГА, РЕЙС #2341 ЛЬВІВ-СТАМБУЛ ПРИБУВАЄ НА ЗЛІТНУ СМУГУ ЗА 10 ХВ. ПРОСИМО ПАСАЖИРІВ ПІДІЙТИ ДО ТЕРМІНАЛУ А.

---О, це наш літак. -сказали Іван та Аня одночасно.
--- Усе па-па...- махали їм у слід Марія та Софія.
---Па. - сказала Аня і гордовито пішла у перед, залишивши брату свої 2-і валізи.
--- Ей... я не нестиму і твої...- але Аня, вдала, що не чує. -Окей...Бувайте малі... - сказав Іван. - і взявши усі 3 валізи пішов.
--- Ти, додому? - спитала Софія у Марічки.
---Так - відповіла Марія,
---То давай я тебе підвезу до-дому.
---Якщо тобі це буде подорозі... то я не проти.
---Пішли вже.

***
Поки Аня та Іван намагалися вписатися, так би мовити у турецьку еліту,  у Львові, справи у магазині йшли не дуже й Леся Іванівна, змушена була, взяти кредит на велику суму грошей. А це означало, що їй прийдеться шукати партнера до магазину. Жінка уважно придивлялась до молодих дівчат, які у неї працювали, адже одна з них могла стати партнеркою у магазині.  А зрештою, як їй стало відомо, її сином зацікавилась наслідниця сім'ї Ємець, Софія,  шлюб з якою погасив фінансові труднощі, які нависли над головою її сім'ї. Марія, навіть не здогадувалась, що шефиня, її ретельно вивчає. Дівчина сумувала за Анею, адже подруга їй допомагала розібратись із роботою, й завжди захищала перед Ірою, яка вважала, що Марічка, повинна слухати щей її, бо вона старший-менеджер. Хоча, нашій чорнявці, здавалось, що подруга, десь поруч, адже Аня, публікувала багато нових фото у соціальних мережах. 
Якось гортаючи, сторінку Ані, увагу Марії, привернуло фото коліжанки, із підписом: "Ось цей красунчик, наш партнер по бізнесу. Класно, коли чоловік і гарний і розумний". Вона подумала собі, що Аня, закохалась у нового знайомого. Тим паче, що фото було аж надто відверте. "Хм, ну і хлопець, одні м’язи..." Але тут у неї задзвенів телефон, і Марія, не мала часу багато вичитувати коментарів. Крім того, мама Ані та Івана, Леся Іванівна, у магазині бувала дуже рідко, і дівчина, виконувала, не лише функції продавця-консультанта, але і була тимчасовим менеджером, що тим більше зіпсувало стосунки із напарницею, Ірою, яка ладна була втопити Марічку, у ложці води, адже вважала, що дівчина отримала роботу, не через свою працьовитість й освіченість, а лише тому, що Аня є її подругою, а як відомо, Анна, була не просто донькою власниці, а й її замісником, до думки якого мати дослухалась завжди. Тому Ірина, часто підставляла Марічку із графіком поставок суконь у бутік, тай із звітністю, завжди спеціально щось наплутувала.
Але по при зайнятість, зеленоока красуня - Марічка, знаходила час на своє нове захоплення - східні танці.
Дівчина потайки відвідувала заняття, адже її друзі, ходили по вечірках, а вона їм говорила, що замучена після виснаженого робочого дня, і не має вже сил, кудись іти. А сама, приходивши до-дому, брала спортивну сумку і йшла у танцювальну студію. За декілька занять, дівчина, побачила, що у неї досить не погано виходить, як для людини, яка ніколи не танцювала. Зробивши, такі висновки, Марічка, записалась, на заняття вже у групу, де ходили, не початківці, а ті, хто займався белі-денсом, більше півроку. Спочатку їй було важко, але вона знала, що у такій групі швидше освоїть такі милі її серцю - східні танці.
Одного разу у суботу, після занять до Марії підійшла її викладачка і сказала:
-Пропоную Вам, завтра, взяти участь у конкурсі із східних танців. 
-Хто я? І на конкурс ? - перепитала вона.
-Так! А що тут такого. Ви танцюєте не ідеально, але ж це просто конкурс. Подивитись, як танцюють інші, чогось навчитесь.
Марію не потрібно було довго переконувати, вона із превеликим задоволенням погодилась на цю авантюру.
У день самого конкурсу, вона не дуже переживала, бо заспокоювала себе, що це лише щоб у дома не сидіти, і можливо ще навчитись якихось рухів.
Побачивши повний зал глядачів, танцівниця, глибоко вдихнула повітря, так неначе вона вже відтанцювала... 
Але усе було по переду.
І ось її вихід. 
Коли по залу розлились звуки мелодії під яку Марія, мала виконувати свій номер, вона забула про усіх і все. Кожен жест її тіла та рук виконувався, немов найлегша пір'їнка, яка мимоволі падає додолу, заворожуючи своєю красою й простотою. Монетки на костюмі Марії, яскраво виблискували на сонці, яке просочувалось у вікна залу, а довге каштанове волосся, немов бавилось із  променями. У цей момент на сцені відбувались найскладніші рухи, яких Марія навчилась. Неймовірний адреналін пробіг по тілу дівчини, і вона просто насолоджувалась своїм танцем, думаючи: "Так, я змогла. Я справді навчилась."
Виступ танцівниці привернув увагу, одного чоловіка.
-Яно, ти, бачила, як танцювала, ця дівка? - сказав він до жінки, яка стояла поруч, - вона нам підходить. 
- Так, на таку красуню, прийде подивитись багато, заможних. Кх..кх- злегка кашлянула жінка, - клієнтів, - стиха додала вона.
-Іди, спробуй домовитись, із нею, адже на місце Уляни, треба когось знайти.
-Не говори про ту дівчину на людях - з пересторогою у голосі, говорила Яна.
-Не панікуй, ніхто, нічого, ніколи не докаже! прошепотів чоловік, їй на вухо.- ми не знаємо, де та бестія пропала. Й все тут.
За лаштунками, після виступу, Марічки, ті двоє, підійшли до неї:
-Доброго дня, я Яна, а це мій чоловік Назар - відрекомендувалась жінка.
-Доброго й Вам, дня, я Марія.
-Маріє, а ви, десь танцюєте? – сказав мужчина.
-Ні, я лише вчуся- відповіла Марійка,
-Ми, б хотіли, щоб Ви, танцювали у нашому закладі - додала жінка.
-Але я не профі? І я працюю і навчаюсь одночасно. - розгублено говорила Марія.
-Ми, Вам, залишимо свою візитку, а Ви подумайте.
-Але я нічого не гарантую. - відповіла Марія взявши візитку - до побачення.
-Ще раз подумайте. - сказала Яна- сподіваюсь, ми, ще зустрінемось.
У турецькому Бодрумі, ця неділя, теж була пронизана звуками колоритної східної музики й змістовних бесід, у центрі яких були двоє українців – Анна та Іван Ониськевичі, хоча про це згодом
Марія, йшла додому така, щаслива. А ще їй страшенно було цікаво, хочаб раз сходити у ресторан до Яни й Назара, адже на візитці, було вказано, що по-п'ятницях, у закладі проходять вечори східних танців. А те, що перемогла у конкурсі інша, незасмутило Марію, адже свою головну мету вона виконала.
Вона стала танцівницею східних танців.



редакція від 25.08.2016 р.
(С) Оксана Олійник