13.2

***

— Максе, ти з розуму зійшов? — Тарас зупинився за кілька кроків, витріщившись на те, як я знову викочую свій літак.

— Мені треба голову прочистити, — відповів, озирнувшись.

— Зараз? — запитав, вигнувши брову. — Приколюєшся? А нічого, що пізно вже?

— Нічого, — знизав плечима.

— Ем… М-да, — протягнув він, потерши потилицю. — Ну, прочищай, якщо так приперло. А я додому.

— Давай.

Друг — і за сумісництвом діловий партнер — уже розвернувся, але раптом різко зупинився:

— Слухай, а може нап’ємося? — запропонував, склавши руки на грудях. — Це дешевше. І краще допоможе прочистити голову. 

— Щодо останнього — не згоден, — відповів, гмикнувши. — І я за кермом.

— Ой, я тебе про́шу, — відмахнувся він. — По-перше, ми й тут можемо переночувати, а по-друге, таксі працює цілодобово.

— Дякую за пропозицію, але я все ж краще політаю.

— Все зрозуміло. Важкий випадок. Ну, тоді до завтра?

Я мовчки кивнув і, не зволікаючи, заліз у стареньку, але вірну подружку.

Моя Cessna 172 дісталася мені у спадок від батька, який колись і познайомив мене з небом. Він обожнював цей літак, до найдрібнішого гвинтика його знав, і навіть власноруч наносив на фюзеляж "наш" знак — зображення сокола.

Пальці легко торкнулися потертої панелі приладів, відчуваючи знайомі вм'ятини і подряпини. Буквально кожна з них мала свою історію. І…

Ні, не час для ностальгії.

Сів, руки звично почали ковзати, виконуючи завчений танець передпольотної перевірки. Клацнув головний тумблер — і кабіна ожила тьмяним світлом, а стрілки приладів здригнулися, прокидаючись. Паливо — майже повні баки, висотомір — на нуль. Увімкнув насос, дочекався рівного гудіння і тричі впевнено качнув праймером. Все, можна запускати.

Гарнітура на місці, ноги на педалях гальм, ключ на старт — і ось гвинт неохоче розсік повітря раз, другий, аж поки двигун не прокинувся з різким гарчанням. Літак на мить затремтів, наче звір перед стрибком, але Lycoming швидко вгамував норов, вийшовши на стабільні оберти.

Я ж не втримав усмішки.

Ось він. Цей ідеальний звук, який для мене краще, ніж будь-яка музика.

Дав двигуну прогрітися, спостерігаючи за температурою масла, провів стандартний чек-лист перед рулюванням — усе відгукувалося чітко, без жодного затримання. Прибрав ноги з гальм, легкий поштовх РУДом — і літак повільно поплив по руліжній доріжці.

На межі смуги ще раз оцінив вітер: слабкий, якраз назустріч. Вирівнявся по центральній лінії і… мимовільно затримав подих.

Я літаю вже понад десять років, та щоразу в момент розгону стаю тим самим хлопчиськом, що колись мало не пищав, коли батько вперше взяв його на "борт". І ось зараз теж — той самий солодкий тиск у грудях, те саме передчуття, яке не тьмяніє з роками. 

У ці секунди весь світ зайвий. Є лише смуга попереду, плавний набір швидкості і штурвал, що наливається пружністю в руках.

Легкий рух на себе — і, нарешті, відрив. Назустріч справжньому дому. 

Так, саме дому. 

Небо давно стало для мене ріднішим за землю. Воно притягувало і кликало мене навіть тоді, коли я просто йшов вулицею. І лише серед безкрайнього горизонту душа знаходила абсолютний спокій. 

Принаймні так було до цього самого моменту.

Ейфорія від зльоту пройшла якось надто швидко — і в голову знову повернулися кляті думки про ту, про кого думати не треба було. І не можна було. 

Спробував ще раз зосередитися на приладах, на горизонті, на відчутті штурвала в руках, але марно.

Чорт забирай! Що ж зі мною не так?

І головне — я ж людина не надто совісна, якщо вже відверто. Саня там казала, що мені байдуже на дівчат, з якими я сплю? Так от… це правда. Ну, не на сто відсотків, але близько.

Я нікому нічого не обіцяю. Жодних ілюзій про “серйозне”. Так, у ліжку я викладаюся на повну, часто дбаючи про задоволення партнерки більше, ніж про власне. Але це моя чесна плата за відсутність зобов'язань, адже потім я миттєво втрачаю інтерес. Ніби вимикач клацнув — і все, кінець. 

То ж з якого дива я настільки переймаюся через думку майже незнайомої дівчини, з якою у нас навіть нічого й не було? Чому саме зараз система дала збій?

Але факт залишався фактом: мені не вдавалося викинути Ліну з голови, як би я не намагався. А це, зізнаюся, починало дратувати. Серйозно дратувати. І якщо небо — моя єдина дієва терапія — не допомагала, отже, справи у мене кепські. Дуже-дуже кепські.

Усвідомивши, що політ не приносить ні спокою, ні задоволення, я стиснув зуби, повернув штурвал і почав зниження в напрямку рідного аеродрому, який вже потрохи тонув у вечірніх сутінках. Заходив на посадку автоматично, на рефлексах: вирівнювання, зниження швидкості, м'який дотик до смуги.

Cessna слухняно котилася злітною смугою, двигун працював на холостому ходу, а я при цьому відчував себе так, ніби не літав зовсім, а просто змарнував час.