Глава 13

✈ Макс ✈

— А все ще гірше, ніж я думала, так? — пролунав збоку голос Сані, але я не обернувся до неї.

Стояв і дивився вслід Кароліні — як вона гордо, впевнено і стрімко йшла від нас. Не тікала цього разу, а саме йшла! Як переможниця. Хоча, чорт забирай, вона сьогодні й була переможницею, як на мене.

Втім, мабуть, варто було її наздогнати. Варто хоча б спробувати щось сказати. Але… що? Вона почула те, що почула. Я б і хотів пояснити, що не поділяю думку її брата, однак не повірить вона зараз. Не після того, що я наговорив. Але воно й добре.

Можливо, тепер вона зможе по-справжньому вийти з-під опіки родичів. І я їй щиро цього бажаю.

А собі, певне, побажаю відійти в сторону і… ні, навіть не спостерігати за її новим життям, а просто забути. Забути, щоб не псувати їй це нове і, сподіваюся, до біса щасливе життя.

— Максе! — вигукнула кума.

— Сашо, ти, здається, й так вже достатньо сьогодні наговорила, — втомлено відповів, підіймаючи голову до неба і розминаючи шию.

— А ти обманюєш або мене, або себе, — не вгамовувалася вона. — Я щось так і не зрозуміла ще.

— В якому сенсі? — повернув на неї погляд.

— В прямому, Соколовський, в прямому, — вона закотила очі. — Таки зачепила тебе ця дівчинка. І не сперечайся.

— А тобі яке до того діло? — запитав вже навіть без роздратування.

А що з нього, роздратування цього? Саня завжди говорила прямо все, що думала. Я вже звик. А Яр, якщо вірити його словам, взагалі за це в неї й закохався.

— Та ніякого, — відповіла вже м’якше. — За Ліну більше переживала, якщо чесно. Але ось на вас щойно подивилася і… можливо, я й поспішила з висновками.

— Що ти маєш на увазі?

— Марк завжди описував свою сестру як ніжну квіточку, що може зламатися від найменшого вітерця. До речі, дивно, що він не згадував, що вона теж флористка. Але не про це зараз. Отож, я боялася, що ти її зламаєш. А тепер… — вона хитнула головою. — Тепер мені здається, що Марик свою молодшеньку зовсім не знає.

— Зламаю? — гмикнув я. — Це дурня.

Зі всім іншим я був згоден. 

За своєю опікою Марк зовсім не бачив, що його сестра — це сильна, цікава і жахливо (чи прекрасно?) вперта особистість. На жаль.

— Це факт, — пирхнула Саша. — Ти ніколи не думав про почуття своїх нічних гостей. Не думав, як вони живуть після того, як набридають тобі. Я була переконана, тут буде все по класичній схемі, але... Мій друже, схоже, цього разу зламати можуть саме тебе.

— Не починай знову, будь ласка, — втомлено попросив. — Я від своїх слів не відмовляюся. Я не сприймаю Ліну як дівчину.

Принаймні дуже стараюся не сприймати.

— Ага, — скептично кинула. — Бо сприймаєш її як жінку, яка тобі подобається.

— Ні.

— Так! Але ти ще сам не змирився з цим. Проте, в тебе зараз є прекрасний шанс все виправити. Дівчинка зла на тебе, тож ти можеш просто відступити і зрештою забути про її існування. Якщо хочеш мою думку, так було б краще для вас обох.

Цинічно, але чесно. І що найгірше — вона озвучила ті висновки, до яких я дійшов сам.

От тільки з її вуст вони вже не здавалися мені такими хорошими.

— Маю підозру, що твоєї думки сьогодні якось надто багато, ні? — процідив, знову втрачаючи терпіння.

— Не треба на мене гарчати, — ні краплі не знітилася вона. — Я не винна, що Ліна все почула. Ти сам знаєш, що ці двері у вас без ключа щільно не зачиняються. Але якщо відверто, то я рада, що вона це почула.

— А тебе не зачекалися дівчата? — запитав я, зітхнувши.

— Натяк зрозуміла. Йду. Але...

— Саню, досить вже цього мозкоклюйства.

— Але все ж скажу, — продовжила, не зважаючи на мої слова. — Якщо ти готовий ризикнути і спробувати справжні стосунки, а не те, чим ти займався останні п’ять років, то не гай часу — їдь за Ліною вже зараз. А не готовий — забудь її. І дай їй забути тебе, поки це ще можливо.

— Ти повторюєшся, — я закотив очі.

— Бо до чоловіків, як до жирафів, доходить не одразу, — сказала вона тоном, який не передбачав заперечень, після чого кивнула на прощання і зникла за дверима.

Я ж залишився на місці і… думав.

Ризикнути?

Та ні. Мені воно точно не треба. А їй — й поготів.

Ну, реально. Навіщо їй це? 

Молоденька дівчинка, в якої ще все життя попереду, і я… вже не дуже молодий пілот, який більше знаходиться в небі, ніж на землі. Жанна он навіть не витримала, хоча сама знала, що таке небо і як важко від нього відмовитися. То що вже казати про маленьку кицюню, якій треба постійна підтримка. І ні, не через інфантильність чи якусь безпорадність — це тут ні до чого. Їй треба підтримка, щоб знайти себе у цьому світі. Надійне плече, яке буде поряд, коли в неї ставатимуться злети та падіння.

Та все ж…