12.2

— Мені заплатити? — здивувалася Саша, змушуючи мене знову зосередитися на їхній розмові.

— Тобі, щоб ти заплатила їх Кароліні, — Макс, схоже, вирішив остаточно мене добити, навіть не підозрюючи про це. — За місяць роботи. А ти просто отримаєш додаткові руки в магазин.

— Думаєш, це справді хороша ідея? — із сумнівом перепитала вона. — Ні, вона талановита і дуже класна дівчина, але ж… Мені здається, що ти хочеш банально перекинути повідець, щоб самому не напружуватися. Чи ти все ж до неї щось відчуваєш і таким чином намагаєшся обмежити з нею спілкування?

— Ти знову починаєш? — він невдоволено прицмокнув. — Я не сприймаю її як дівчину, задоволена? Ніяких колінно-ліктьових думок щодо неї теж немає! Вона сестра Марка. Крапка. І вона не собака, щоб передавати повідець. Я думаю, їй треба відволіктися, і улюблена справа підійде для цього найкраще. А те, що займатися вона нею буде під твоїм наглядом — взагалі супер. Так я з чистою совістю скажу Марку, що відпрацював свій обов’язок друга на всі двісті відсотків.

Ось тут у мене остаточно здали нерви, тож я різко підійшла до дверей і з силою потягнула  їх на себе.

— Можеш вже казати, — холодно промовила, вийшовши на вулицю.

Макс та Саша стояли за метр від входу, притулившись до стінки, немов двоє школярів, що вирішили сховатися від вчителя і покурити. Побачивши мене, вони одразу вирівнялися і панічно переглянулися.

— І я урочисто знімаю з тебе обов’язок няньки, Максиміліане, — продовжила, всміхнувшись. — Ти точно відпрацював на всі двісті відсотків. І, Сашо, — я повернулася до дівчини, — не слухай свого родича. Я сама знайду собі роботу.

— Кицюню… — Макс сіпнувся до мене.

— Не смій, — виставила перед собою руки. — Більше не наближайся, зрозумів?

— Я хочу пояснити, — наполегливо мовив з виразом каяття на обличчі.

Чи це він так переживав за свого дружбана, якого ненароком здав?

— Ти вже все чудово пояснив, — я ще й долоні поплескала, щоб виразити весь свій "захват". — Повір, повтор слухати я не хочу. А, зачекай… Ти, певне, переживаєш, що я з першого разу не зрозуміла? Звісно, я ж інфантильна дівчинка, що сама ні на що не здатна. Ну, нічого! На це в мене розуму вистачило!

— Ліно… — звернулася цього разу Саша. — Не сприймай все так близько.

— Та я й не сприймаю, — похитала головою. — Навпаки, ще й щиро вдячна Максиміліану за його старанність. Ось тільки далі я сама. До речі, Соколовський, я в тобі теж не бачу чоловіка, тому точно не закохалася і не закохаюся в тебе в майбутньому. Можеш розслабитися.

Замість того щоб розізлитися чи ще якось виразити своє вражене самолюбство, Макс повільно розтягнув вуста у зухвалій усмішці. Ба більше, у примруженому погляді читалося відверте задоволення — ніби він саме цього від мене й очікував.

— Хочеш кинути мені виклик? — мовив, вигнувши одну брову.

— Та Боже збав, — театрально розсміялася я. — Цього мені точно не треба. Загалом, ви тут продовжуйте розмову, а я пішла. Ось тільки наостанок попрошу не повідомляти поки брату… Ой, що ж я таке кажу? Такий хороший друг обов’язково має все розповісти, правда? Чи, правильніше, донести, га? Ну, отже, так й буде. На все добре.

Знаю, мені варто було бути стриманішою, але… всередині все кипіло так, що я не могла зупинитися.

Злість, образа, розчарування — усе разом накрило так сильно, що мені хотілося або кричати, або щось розбити. До слова, розбити щось — було б ідеально, але під рукою нічого не було, крім обличчя вірного “друга” брата. Але на нього сили витрачати не хотілося.

Та й взагалі вже не хотілося бути поряд з цими людьми, тож я розвернулася і гордо пішла геть.

Потім було таксі, яке я вийшла чекати аж до траси, щоб не знаходитися на території аеродрому, надто швидка поїздка додому, і, власне, сам дім, який я більше “домом” й не вважала — просто ще одна довбана безпечна бульбашка для маленької Каролінки.

Я ходила з кімнати в кімнату, наче загнана в кут, не знаходячи ні собі місця, ні спокою. Формально все залишалося, як було, але я відчувала себе по-справжньому зрадженою. І слабкою, адже так і не змогла вибороти собі своє життя. 

І що робити? Змиритися? 

Ні, навіть і не розглядатиму такий варіант. Щоб там Марк із Захаром не думали, я не повернуся і не стану танцювати під їхню дудку.

Удати, що нічого не сталося? 

Можливо, це було б розумно, але поки неможливо. Надто боляче.

Знову “тікати”? 

Але куди? Я й так тільки приїхала. 

Тому, мабуть, час повернутися до початкового плану й якнайшвидше орендувати інше житло. Чесно кажучи, я б уже сьогодні з'їхала з квартири Злати, якби лише мала куди, але...

Стоп.

Чи, може, й маю?

Дістала телефон, знайшла потрібний контакт і застигла з пальцем над екраном, не наважуючись натиснути.

Ми з Іванкою знову почали спілкуватися… коли? Три дні тому? Чотири? Коротше, ледь відновили контакт — і я вже думаю про те, щоб звалити на неї свої проблеми. Чи не занадто це з мого боку?