11.2

***

— Що ти там казала, Кароліно? У такій атмосфері не відмовляють? — з нотками шоку та в'їдливості у голосі промовила Яна.

А я не знала, що відповісти їй, бо реально втратила дар мови.

— Очманіти… — емоційно видихнула Соля, прикриваючи рот долонею.

— Але ж як? — все ж озвучила я свої думки. — Вони ж, наче, були такі закохані…

— Теж нічого не розумію, — додала Оля, декораторка, яка стояла поряд. — Я заочно з ними знайома. Там дійсно справжнє кохання.

— Ну, вочевидь, не зовсім, — прицмокнула Яна. — Але все одно не розумію. От як можна було такому відмовити? Дурість!

— Не засуджуй, якщо не знаєш деталей, — шикнула на неї Саша. — Однак це дійсно дивно.

Дивно? Це не дивно — це якесь божевілля!

І головне — все ж йшло, як по маслу. 

Після польоту наша щаслива пара — молода білявка та високий широкоплечий шатен — зайшли окремим входом до залу, де було все підготовлено для пропозиції. Дівчина аж сяяла від захвату, роздивляючись кожен елемент, але коли чоловік опустився на одне коліно і дістав оксамитову коробочку — все вмить пішло шкереберть. 

Білявка спочатку просто завмерла, а потім різко похитала головою в сторони, прошепотіла щось йому і пішла на вихід, навіть не озираючись. Шатен кинувся за нею, збивши по дорозі столик із закусками, а що було там далі — тільки їм відомо.

— Дівчата, ви це бачили?! — до нас підбігла інша частина команди декору. — Ми в шоці!

До слова, вся ця розмова відбувалася в підсобці, де ми крізь два маленькі віконечка підглядали за закоханими. Можливо, це й не надто культурно і правильно з нашого боку, але ж цікаво було. Хоча, правду кажучи, тепер мені було максимально соромно за таку поведінку.

— Бідний хлопець, — промовила якась руда пані (ми ще не встигли нормально познайомитися, тому я не знала імені). — Таке влаштував, а в результаті його ще й принизили. Ну і стерво ж ця його білявка! Добре, що відмовилася! Він собі кращу знайде! Ось побачте!

— Ще скажи, що тебе, Аліно, — гмикнула Оля.

— Можна й мене, — хвацько всміхнулася ця Аліна. — Я йому точно не відмовлю. Щедрий романтик, м-м-м! І тачка у нього бомбезна. Загалом — мрія, а не чоловік.

— Здається, ти занадто багато уваги приділяла нашому клієнту.

— А якщо й так, то що?

Я вже не могла це слухати, тож, зітхнувши, доволі голосно промовила:

— Досить вже! Майте хоч краплю совісті! У людей, може, життя просто зараз ламається, а вам аби кісточки перемити! І ви ж цього чоловіка навіть не знаєте. Можливо, оце все, — я кивнула на прикрашений зал, — красива картинка, а насправді він не такий вже хороший. А його дівчина… потрібно бути дуже сміливою, щоб піти на такий крок.

— Або пришелепкуватою, — не здавалася ця фам фаталь. — Якщо мізки на місці, будь-якого чоловіка можна під себе підігнати. Було б бажання.

— Щось не видно, щоб ти якогось чоловіка під себе підігнала, розумна ти наша, — пирхнула котрась із дівчат.

— Бо я не збираюся витрачати сили на абикого. До речі, як думаєте, Оленка дасть мені номер цього красеня?

— Тобі точно не дасть, — не стримала смішка Оля. — Але мене інше хвилює. Чи доречно нам взагалі продовжувати святкування, коли в людей таке сталося?

— А нам яке діло, що в них все так сталося? — вперше подала голос їхня головна, Злата. — Ми свою роботу виконали на всі сто, оплату отримали. Пропоную, не змінювати плани. Зараз швиденько все складемо і знову сядемо. Ви ж з нами? — вона повернулася до Саші.

Та по черзі глянула на Солю та Яну, які кивнули, і мене (я утрималася), а потім відповіла:

— З вами. Зрештою, ти маєш рацію. Їхнє особисте життя — не наше діло.

На цьому й розійшлися.

Точніше, ні. Дівчата пішли розбирати й пакувати декор (з дозволу керівниці організації — тієї самої Оленки), а ми через кілька хвилин вирішили їм допомогти, щоб швидше завершити.

Однак особисто мені ставало дедалі важче залишатися серед цієї компанії, в якій всі розмови, на жаль, знову і знову поверталися до тієї пари. І вони ж не просто обговорювали їх, ні. Тепер у хід пішли різні версії, чому так сталося.

Я ніяк не коментувала вголос цей абсурд, бо не хотіла сваритися. Але щойно ми закінчили — вирішила трохи побути наодинці й перепочити від їхньої токсичності. Мабуть, логічніше було б взагалі поїхати додому, але кидати своїх не хотілося. Та й те таємниче “треба поговорити” від Макса вперто сиділо в голові.

Коротше, попередивши Соломію, я рушила до вже знайомого чорного виходу. Хотілося трохи пройтися між ангарів і літаків (сподіваюся, це не заборонено) й нарешті перевести подих. Але, дійшовши до потрібних дверей, я різко зупинилася. А все тому, що вони були прочинені, і з вулиці крізь щілину доносилися знайомі голоси.

— Краще не треба, Соколовський, — це говорила Саша, яка трохи раніше “відійшла подзвонити”.

— Я нічого не роблю, — роздратовано відповів їй Максиміліан.