Глава 11

Суто інстинктивно я знову повернулася до Саші і… розгубилася.

На словах було легко вирішити бути сміливою і впевненою, але в реальності виявилося доволі складно одразу взяти себе в руки. І не через самого Макса, ні. Мене більше збило з пантелику те, що ми ось так постійно зіштовхуємося. Точніше, що я якимось чином постійно опиняюся поряд з ним. Наче навмисне переслідую, бляха.

Але ж це випадковість! І в клубі я в його компанію потрапила теж випадково!

І все ж відчувала себе незатишно.

— Добрий вечір, дівчата. Давайте допоможу, — пролунало за декілька секунд.

Близько. 

Навіть дуже.

Цікаво, впізнав мене чи ні?

Потім я згадала, яке зараз мала волосся, і зрозуміла: не міг не впізнати.

— Та вони неважкі, — мляво заперечила Саша, обійшовши мене.

— Не вигадуй, — відмахнувся Максиміліан у відповідь і, схоже, швидко забрав її коробку до себе в руки. — Кицюню, — звернувся він до мене так несподівано, що я автоматично заплющила очі, — твої спроби стати невидимкою останніми днями дуже милі, але, на щастя, марні. Тож давай до нас. Не вкушу, не бійся.

Ну, звісно. Він не міг не видати щось подібне. Типово для нього.

Чекайте. Останніми днями?!

Чо-о-орт, він бачив мене вчора! Ну, ту мою спробу ганебно втекти від нього!

Чудово, просто чудово.

Втім, байдуже. Я ж пообіцяла собі, що не ховатимуся більше? Ось і не буду. Крапка.

Розпрямивши плечі, я граційно (ну, принаймні дуже хотіла, щоб так було) розвернулася і впевнено підняла на нього погляд. А він, зараза така, стояв у своїх модних чорних карго, білій футболці та окулярах-авіаторах й усміхався так, наче… наче… Коротше, дивно він усміхався!

— Ось і розумничка, — задоволено прицмокнув і, ні секунди не вагаючись, заграбастав ще й мій бокс. — Куди тепер? — запитав у Саші.

— А я щось не зрозуміла... Ви знайомі?! — спантеличено відреагувала вона.

— Ні, — вирвалося в мене швидше, ніж я встигла подумати.

— Трішки, — водночас нахабно вимовив Макс.

— Оке-е-ей, — повільно протягнула дівчина. — Це вже цікаво.

— То куди йти? — повторив своє питання.

— До моєї ластівки, — кинула вона у відповідь, а коли ми рушили, знову заговорила: — То представляти вас один одному не треба?

— Не обов’язково, але можеш, — весело відгукнувся Соколовський. — Можливо, таке знайомство влаштує Кароліну більше, ніж попереднє, і вона перестане вважати мене монстром.

— А вона вважає? — зі смішком кинула Саша.

— А вона й сама за себе може сказати, — буркнула я до них обох, але потім продовжила вже приязніше: — І не вважаю я його монстром.

— Що ж, у нас прогрес, – присвиснув "не монстр", змусивши мене мимовільно закотити очі.

Тим часом ми вже підійшли до потрібного місця, і Максиміліан вправно завантажив залишки квітів в авто.

— Дякую за допомогу, — промовила Олександра, закривши багажник.

— Та облиш, дурниці, — відмахнувся він. — Ви вже їдете? Я б не відмовився послухати, як ви взагалі одна одну знайшли, — і багатозначно кивнув у мій бік.

— Це у нас взаємно, — гмикнула вона. — І ні, не їдемо, адже домовилися з декораторами відсвяткувати у вас спільну хорошу роботу. Звісно, після того, як клієнти поїдуть. Хоча чекайте… — Саша замислилася. — Я тут подумала, що, мабуть, квіти зараз завезу в магазин і тоді повернуся. Бо вони точно не виживуть. Шкода буде.

— Поїхати з тобою? — запропонувала я.

— Та ні, відпочивай. І дівчатам скажеш, де я. Соколовський, то ти потім підійдеш ще?

— Постараюся, — відповів Макс, а потім зосередився на мені. — Ходімо, маленька Андрійчук. Проведу, щоб ти дорогою в якісь неприємності не вплуталася.

— Андрійчук? — щиро здивувалася моя колега.

— Сестричка Марка.

— О-о-о, тоді все зрозуміло, — протягнула вона вже зовсім іншим тоном і сіла в салон. — Все, я скоро буду.

Ми відійшли вбік, щоб вона могла нормально виїхати, а потім рушили назад до приміщення кафе.

— Неприємності? Серйозно?

Авжеж, я не пропустила це повз вуха.

— Розслабся, кицюню, — він ледве стримав сміх. — Я пожартував.

— Погані жарти.

— Нехай так, — погодився він без жодної образи, а потім спокійно, майже задумливо запитав: — То ти у нас флористочка?

— А ти пілот, — розтягнула вуста в усмішці. — У кожного свої недоліки.

— Я вірний слуга неба, на секундочку, — поважно відповів Макс, гордо підіймаючи підборіддя. — Тож зі мною краще дружити.

— О, взагалі не пафосно, ні.

— Але гарно звучить, правда ж?