10.2

За улюбленою справою час пролітає непомітно, тому день для мене промайнув, ніби його й не було. Я навіть втоми не відчувала. І з радістю проводила б так всі свої наступні дні. Ну, добре. Не всі, але більшість. Відпочивати теж треба.

У результаті ми закінчили раніше, ніж планували, тому спокійно всілися пити чай з печивом, яке напекла Соломія. Яни з нами не було, адже вона відійшла “по справах”. Але, чесно кажучи, так було навіть легше. Енергетика в неї була якась... важка. 

Отож, під час цієї незапланованої перерви ми ближче познайомилися з дівчатами, і я була захоплена ними. Гумор — на тверду дванадцятку, адекватність — так само. Про кращих колег і мріяти годі.

Але мені тільки й залишалося, що мріяти, бо далі продовжити роботу з ними мені не судилося. На жаль, ще одну людину Саша не могла собі дозволити. Не тому, що не бажала, ні. Просто у них було не так багато замовлень, щоб брати четвертого флориста. 

Щоправда, Соля запропонувала прибрати Яну і взяти замість неї мене, але лише жартома. Як пізніше пояснили, Яна — це дочка подруги мами Саші. А мама в моєї нової знайомої, за її ж словами, вміла бути переконливою, тому й довелося погодитися взяти дівчину “по блату”.

Втім, не бачу сенсу й далі про це думати. Немає для мене місця тут — знайдеться деінде. Шкода, звісно, але ж не робити з цього трагедію. Та й Саша пообіцяла зв'язатися зі своєю знайомою, в якої, здається, мала бути вакансія.

Але це буде потім. Зараз ми вже прямували на аеродром, де на нас чекала друга частина роботи.

По правді, я була в передчутті. Звичайними аеропортами мене вже не здивувати, а ось на приватний аеродром (а точніше, в авіаклуб, що був розташований поруч) мене ще життя не заносило. 

— Під'їжджаємо, — озвалася Саша, яка везла нас на своєму авто.

Квіти, до речі, були у найманій вантажівці, що рухалася попереду.

— Олександро Сергіївно, а нам можна буде залишитися і подивитися на пропозицію? — запитала Яна, яка єдина боялася говорити до Саші на “ти”.

— Я якось і не думала, — задумливо відповіла та їй. — Гадаю, так. Ну, звісно, не прямо там, а десь у стороні, де нас не буде видно. А може, й ближче. Якщо все так помпезно, то оплески після “так” будуть дуже доречними. Коротше, зорієнтуємося на місці.

— А якщо вона скаже “ні”? — поцікавилася Соломія.

— Малоймовірно, — відповіла вже я.

— Це чому?

— Якби вона й захотіла, то не змогла б, — похитала головою. — Це було б принизливо для чоловіка, з яким вона провела немало часу разом.

— Говориш так, наче точно знаєш, — зауважила Саша, кинувши на мене погляд у дзеркалі заднього виду.

Я знизала плечима й не стала це ніяк коментувати.

Бо я реально знала і відчула на собі. Море квітів, шикарний ресторан, музиканти, купа знайомих, обручка з величезним діамантом — в такій атмосфері не відмовляють. Не мають морального права. Але говорити про це у малознайомій компанії — не найкраща ідея.

Добре, що ми вже саме заїхали на територію, тож тема сама собою затихла. А нова для мене територія — що ж, вона була незвичайною. 

У вікно я побачила ряд величезних ангарів, біля яких де-не-де стояли невеликі літаки — одні прості й схожі між собою, а інші, наче дорогі дорослі іграшки. Трохи далі — кафе з великими вікнами, стилізоване під термінал. Ще далі тягнулися сірі стрічки злітних смуг. 

Аскетично, але цей вайб мені дуже імпонував: нічого зайвого, лише простір, який... ніби дихав свободою.

Саша вийшла з машини лише на хвилинку, щось уточнила, а повернувшись, повезла нас далі. Наступного разу ми зупинилися вже на зворотному боці будівлі з кафешкою. І ледь встигли вийти з салону, як одразу поринули в нову хвилю хаосу, спричинену декораторами.

Зустріли вони нас, між іншим, дуже тепло і з полегшенням. Як виявилось, боялися, що ми можемо запізнитися й збити їм увесь графік. Потім допомогли вивантажити готові бокси з квітами, які самі ж кудись побігли прилаштовувати, і провели до місця роботи — великої сріблястої фотозони, у центрі якої була вже підготовлена конструкція під майбутнє велике серце з червоних троянд.

Фактично, нам треба було зробити ще одну квіткову композицію, але вертикальну. Нічого складного, але довелося трішки подовбатися із закріпленням оазису в правильному положенні. Зате після цього робота пішла, як по маслу, і вже за годину все було зроблено. Декоратори свою частину теж закінчили, тому нам залишалося лише гарно за собою прибрати і ретируватися.

— Солю, Яно, — звернулася Саша, коли ми вже поскладали дрібні відходи у більші пакети, — віднесіть це до смітника, будь ласка, а ми з Ліною складемо невикористані квіти і віднесемо в багажник.

Дівчата кивнули й зникли за рогом будівлі. Ми ж акуратно розібрали запасні зв’язки троянд, переклали їх назад у транспортні коробки та щільно зафіксували всередині, щоб не бовталися в машині. Таких коробок було дві, тож ми взяли по одній і пішли до “нашого” автомобіля. 

— Дякую, що погодилася нам допомогти сьогодні, — раптом промовила до мене Олександра.

— Дякую, що запропонувала, — усміхнулася я. — Це був цікавий досвід.