Глава 10

Існує повір’я, що планувати нове життя з понеділка — не надто гарна ідея. Мовляв, є шанс просто полінуватися і все провалити. Ну, типу, бо понеділок — день важкий. 

Але я вирішила, що будь-який день може стати важким, тож щойно прокинулася, рішуче вирішила сьогодні йти штурмувати квіткові магазини. В ідеалі було б одразу знайти в одному з них роботу, але навіть якщо ні, то хоча б куплю квітів для своїх задумів і нарешті зроблю нові композиції для портфоліо.

Почати свій шлях вирішила з того салончика, на який натрапила вчора.

Отож, я поснідала бутербродиками з гарячим сиром та ковбаскою (і байдуже, що аніскільки не корисно вийшло), одягнула спортивні широкі штани коричневого кольору й чорний кроп-топ до них, вирівняла волосся і пішла втілювати в реальність свій мініплан із глобальними амбіціями.

На вулиці привіталася з сусідкою, з якою вчора познайомилася, проводжаючи Іванку, а потім попрямувала до того самого куточка, що вчора став моїм тимчасовим прихистком.

До речі, автівка Максиміліана стояла на тому ж місці, але сьогодні я вже не боялася проходити повз неї. Чесно кажучи, слова подруги вчора щодо її власника трохи заспокоїли мене. Не те щоб я раптом захотіла з ним спілкуватися і пізнати ближче, але й ховатися теж більше не збиралася.

Зрештою, мені ще якось доведеться пережити той момент, коли він загадає про свої речі і прийде по них. І краще я знову поводитимуся, як впевнена доросла жінка — як тоді, коли ми їхали додому з клубу, і я влаштувала демонстрацію “мені абсолютно байдуже на той поцілунок”. Щоправда, тоді я так сильно нервувала, що й не знаю, як Макс взагалі повівся. Але наступного разу я буду сама міс невимушеність.

Загалом я спокійно пройшла біля власності друга Марка, а завернувши в той самий куток радісно зітхнула, побачивши, що двері магазинчика відчинені.

Зловивши нову хвилю ентузіазму, я рішучо пройшла всередину і… опинилася в раю.

Ні, чесно!

Троянди. Дуже багато троянд. Навіть не так: дуже-дуже-дуже багато троянд! Вони були розміщені буквально всюди. А зал, на секундочку, доволі великий. Ну й куди ж без "відходів", якими вже була встелена підлога.

Ех, я вже встигла скучити за цим безладом.

Відірвавшись від споглядання, я помітила двох дівчат, що вправно зачищали квіти, і ще одну, яка вже почала заповнювати коробку, здається, на 101 троянду. Не менше.

Ось тільки…

— Перепрошую, — почула збоку тоненький, трохи нервовий голос. — Ми сьогодні, на жаль, не приймаємо замовлення.

Та воно й не дивно. Враховуючи, що троянд було в рази більше, ніж для однієї такої коробки, то в них явно планувалося щось по-справжньому масштабне.

— Та нічого, — відповіла з усмішкою. — Прекрасно розумію вас.

— Приходьте іншим разом. Зробимо вам невеличку знижку за сьогоднішню відмову.

Це до мене зверталася приваблива брюнетка приблизно мого віку з карими очима і довгим темним волоссям, заплетеним у два акуратні колоски.

— Обов’язково прийду, — запевнила її.

І я вже майже вийшла, коли не втрималася і повернула голову на третю дівчину. Мабуть, це вже профдеформація, але я не змогла промовчати.

— Буде протікати, — мовила досить голосно, похитавши головою.

Ну, елементарна ж помилка!

— Що? — озвалася брюнетка, хоча я зверталася зовсім не до неї, а саме до тієї майстрині, що займалася формуванням композиції.

— Захисна плівка, — вказала рукою на коробку. — Вона надто близько до оазису. Зберете все — і будете перероблювати.

Дівчина насупила брови, відклала роботу й підійшла до тієї, що вже щосили втикала троянди, так і не звернувши на мене уваги. “Втикала” квіти вона теж, до речі, не правильно. Схоже, це її перше велике замовлення.

— Гм-м-м, — задумливо видала “головна”, уважно придивляючись. — І як я сама не помітила? Яно, досить, — покликала вона, але почула та її далеко не одразу: в навушниках була. — Яно!

— Га?! — злякано підстрибнула ця Яна. — Що таке, Олександро Сергіївно?

— Плівка, — сказала Олександра, показавши пальцем на її край, що майже ховався під губкою. — Я ж пояснювала, що важливо її робити вище. І починати з краю.

Ну, я ж казала.

— То я ж зробила вище, — дівчинка точно не розуміла, де помилилася.

— Недостатньо, — важко видихнувши, пояснила “головна”.

— То це що, все заново починати? — трагічно запитала в неї підлегла.

Точно новенька. Не знає вона, що таке “заново починати”. У неї там всього штук п’ять троянд увіткнуто, а я колись перероблювала вже готове замовлення на сто п’ятдесят одну троянду. Там, до речі, не моя провина була, а коробка не витримала — виробничий брак, який проявився саме тоді, коли не треба.

— Звісно, перероблювати! — майже істерично відповіла брюнетка і повернулася до мене. — Дякую. Це була б катастрофа.

— Знаю, — кивнула я. — Тому й не змогла промовчати.

— Колега? — раптом запитала вона.

— Колега, — усміхнувшись, підтвердила.