9.2

Від депресії, на межі якої я опинилася після повернення додому, мене врятувала Іванка, яка подзвонила і повідомила, що може прискочити раніше, якщо я не проти.

А я аж зовсім проти не була! Навпаки, в ту ж секунду схопилася й понеслася господарювати. Імпровізовані закуски, чай і щось солодке до нього, швидке прибирання — я робила буквально все, щоб погані думки навіть шансу не мали на повернення.

В результаті до приходу подруги я була вже втомленою, але умиротвореною.

— Ку-ку, з новосіллям! — з порогу викрикнула вона, простягаючи мені великий подарунковий пакет.

— Дякую, — ніяково усміхнулася. — Але навіщо? Я ж не для цього кликала.

— Так треба, — невимушено кинула вона. — Та й там просто приємна дрібничка. А де руки можна помити?

Я показала їй ванну, а сама стала чекати на неї на кухні. Звісно, не втрималася і одним оком глянула на той самий подарунок. “Дрібничкою” виявився красивенний набір для фондю, від якого я була в захваті.

Хоча, зізнаюся, захват більше викликав не сам набір, а його символізм.

В десятому класі ми побачили подібну штуку в одній статті і страшенно захотіли спробувати. Коштів на професійне приладдя у нас не було, тож ми пристосували звичайнісіньку каструлю на водяній бані, в якій розтопили шоколад, а замість шпажок у нас були звичайні вилки. 

І ось пройшло скільки? Майже десять років? Я за цей час ще декілька разів мала досвід з фондю в різних ресторанах, але ні разу і ніщо мені не сподобалося настільки ж сильно, як ті нещасні банани у шоколаді "Міленіум" на кухні Іванки.

— Знала, що ти оціниш, — вирвала мене зі спогадів подруга, з’явившись у дверях. — Там ще дещо є.

Я дістала коробку і побачила, що під нею ще одна — з бананами і молочними шоколадками. Класика!

— Все, — констатувала, відчуваючи, що очі наповнилися сльозами. — Ти мене добила.

— Сприйму це як комплімент, — задоволено відізвалася вона.

Ми швидко розставили все на столі, залишили шоколад розтоплюватися, і тут Іванка вже не витримала.

— То-о-о, — хитро протягнула, — не дарма я порадила тобі відпустити себе з Платоном? Він допоміг тобі відволіктися? — і так пограла бровами, що одразу стало зрозуміло, про яке “відволіктися” вона говорила.

— Все зовсім не так, як ти думаєш, — зітхнула я, спершися на край столу.

— Як це? Ми ж бачили, що ви залишилися потанцювати на танцполі, а потім обоє не повернулися. Я ж… — і зам'ялася.

— То ти тому мене не шукала?

— Шукала? Чекай, — Іванка насупилася, — давай про все по черзі. Ми йшли, ви відстали, потім гарненько за ручку спускалися, зупинилися неподалік танцполу. І? Що далі пішло не так?

— А далі Платон когось побачив у натовпі і зник, — розвела руками в сторони.

— Зник?! — її голос злетів на октаву вище.

— Саме так.

— Бляха! От дурень! Ой… то ти залишилася там сама?! — і в неї такі страшні-страшні очі стали, ніби вона привида побачила.

— Якось так, — всміхнулася я.

— Я його вб’ю, — тихо мовила подруга й провела рукою по обличчю. — Боже, скажи, що все закінчилося добре. Лінусю, скажи, що до тебе ніхто не підходив.

— Я так розумію, правила в клубі таки існують? — обережно уточнила

Вона видала трагічне “О Господи” і поклала голову собі на руки.

— Ти мене лякаєш, — чесно зізналася.

— Медуза” — місце кльове, але там не всі відвідувачі, ем, адекватні, — вона підняла на мене винуватий погляд. — Точніше, є один конкретний столик, за яким завжди сидять ті, з ким зв’язуватися не варто нікому і ніколи. Офіційно — вони з охоронної фірми і мають слідкувати за порядком в закладі, а фактично — чорт знає, чим вони взагалі займаються, але точно не традиційною охороною. І розповіді про їх діяльність — одна гірша за іншу.

Мені стало по-справжньому некомфортно.

— Зубр — один з них?

Іванка не стала удавати принцесу і смачно так вилаялася.

— Цей найвідбитіший з них, — додала, криво посміхнувшись. — Розуміє лише “понятія” і “уважуху”. До нашої компанії він ставиться лояльно, тому що більшість мали з ним якусь справу. І не дивися так на мене. Коли займаєшся бізнесом, хочеш чи не хочеш, а доводиться іноді перетинатися з такими людьми. І краще з ними дружити, інакше… — вона демонстративно прицмокнула.

М-да, якісь лихі дев’яності.

— Гаразд, припустимо, — кивнула я, намагаючись не показати, як огидно це звучить.

— Він до тебе чіплявся, так?

Я знову кивнула.

— Але ж… — вона мало не прошепотіла, і я одразу зрозуміла, про що хотіла запитати.

— Все закінчилося добре, — поспішила її заспокоїти. — Мене, гм, врятували від його: “Ти мені підходиш”.

— Ху-у-у-ух, — з полегшенням видихнула вона. — Пощастило. Але хто врятував? Платон повернувся?

— Якби ж то, — скривилася я. — Тоді було б значно простіше.