Глава 9

❀ Кароліна ❀ 

Дз-з-з-з…

Дз-з-з-з…

Трясця, скільки можна писати людині в таку рань? Навіщо? Особливо тоді, коли попередні п'ять повідомлень вже були безсовісно проігноровані.

Дз-з-з-з…

Ну, добре-добре!

Не розплющуючи очі, потягнулася рукою до тумби, на якій залишила смартфон і… скинула його на підлогу.

— Добрий, бляха, ранок! — вилаялася вже в голос, після чого таки роздерла повіки і, піднявши багатостраждальний девайс, сіла рівніше — суто, щоб не заснути знову.

Оу-у-у! Як виявилося, не така зараз вже й рань. Майже дванадцята, на секундочку. Оце так мене вимкнуло.

Втім, не про це зараз.

Розблокувавши екран, я побачила, що написувала мені Іванка, якій не терпілося дізнатися подробиці мого неочікуваного дезертирства з клубу.

Я зрозуміла, що розповідати все в повідомленнях не хочу, тому без вагань запропонувала їй прийти до мене додому. Подруга сприйняла цю пропозицію з неабияким ентузіазмом і пообіцяла прибігти ближче до п'ятої.

Часу в мене було ще вдосталь, тож я вирішила привести себе до ладу і піти випити десь кави на районі. Звісно, останнім часом мої вилазки закінчувалися дещо неординарно, але я забила на це. 

“Проти долі не попреш”, — любила повторювати колись моя мама. І я дотримувалася того ж принципу.

Отже, я одягнулася, зібрала волосся крабиком і, начепивши сонцезахисні окуляри (в теорії, вони мали приховати мої синці під очима, щоб люди не шарахалися), попленталася на вулицю.

Кав’ярню знайшла буквально у хвилині ходьби від мого будинку, а ось примоститися було ніде — майже всі лавки були зайняті мамочками з дітьми. До речі, останнє мене не рознервувало, а навпаки підняло настрій. 

Жива, затишна атмосфера завжди мене заспокоювала.

Щоб насолодитися нею повною мірою, я просто пішла вздовж тротуарів — куди очі бачили. Погода була прекрасною — на небі ні хмаринки, сонце не припікало, а приємно гріло, — тому я максимально релаксувала і навіть не помітила, як зробила величезне коло по прибудинковій території і майже повернулася до свого місця проживання, але з іншого боку.

І все б нічого, якби не одне “але”.

В один злощасний момент мій погляд зачепився за автівку, що неквапно  в’їжджала через центральні ворота. Автівку, з якою в мене були пов’язані не надто гарні спогади. Точніше, з її власником. Але вони йдуть в комплекті, тому якось так.

Я стала, мов вкопана, і в голові промайнуло щире “дякую” долі за те, що з усіх суперздібностей, якими вона могла мене нагородити, мені дістався талант бути не в тому місці і не в той час.

Тим часом Вольво Максиміліана майже під’їхало до паркомісця, де він вже зупинявся вночі. І, як на зло, звідти відкривався чудовий вигляд на розгублену мене. Та це лише пів біди. Головна катастрофа полягала в іншому: Макс мав іти в мою сторону, якщо хотів потрапити додому, а мені, щоб зробити те саме, треба було йти прямо на нього.

Бачитися з цим нахабою мені не хотілося абсолютно. Особливо після вчорашнього сорому, який я до цього моменту старанно витісняла з пам’яті. Тому я тихенько, але дуже рішуче, зробила півкроку назад і почала гарячково шукати хоч якесь тимчасове укриття. Дерево, клумба, гірка на дитячому майданчику — я розглядала всі варіанти.

Ну, ще можна було б повернути назад і піти колом в іншу сторону, але до цього я додумалася лише пізніше. 

І слава Богу, якщо чесно. 

Інакше я б не помітила невеличкий квітковий салончик з трішки тривіальною назвою “Flower Sunny”. Він так невдало заховався в куточку, що якби я спеціально не придивлялася у всі можливі “сховища”, нізащо його не побачила б.

Я одразу попрямувала до нього, мов до фортеці порятунку. Однак, на жаль, він виявився зачиненим.  А шкода — я б там із задоволенням загубилася ду-у-уже надовго. Але свою головну місію на сьогодні він таки виконав — заховав мене: навіть просто стоячи біля входу, я змогла залишитися непоміченою і уникнула небажаної зустрічі.

Почекавши хвилини зо п’ять, я обережно визирнула з-за рогу й переконалася, що шлях повністю чистий. Тільки після цього вискочила і швидким кроком повернулася у квартиру Злати, де з чистою совістю набрала собі ванну і лягла відмокати на годину.

Та розслабитися в мене так і не вийшло.

Контролювати думки вже не виходило, тож мозок знову й знову повертав мене до подій минулої ночі. І чомусь його не хвилював той страшний тип, з рук якого мене витягнув Максиміліан. Його більше цікавив поцілунок, який відбувся після цього. І все після нього.

До слова, щодо поцілунку. 

Здавалося, в мене було їх безліч із Захаром. Так, лише з ним, оскільки до нього стосунків в мене не було, але у нас в цьому плані все було прекрасно. Принаймні я так думала до вчора.

А тепер, як би прикро не було це визнавати, я зрозуміла, що з колишнім нареченим жодного разу не втрачала контроль так, як з другом брата. 

Ніколи не забувала про інших — на людях ми із Захаром взагалі не проявляли ніжностей, вважаючи це вульгарністю. А тут —  я просто забула, що існують якісь “інші”.