Глава 8

✈ Макс ✈

Чорт би побрав Марка з його довбаним проханням! І чорт би побрав мене з моєю дурною совістю!

Ні, ну от за що мені це все? Я ж, наче, вже достатньо за свої гріхи відповів. Принаймні я так думав, аж поки у моє життя не увірвалася ця нестерпна дівчина з поглядом-бурею.

Важко видихнувши, в один крок наздогнав своє покарання і притиснув до поручнів, щоб не вислизнула.

— Кицюню, — прошипів, ледве стримуючи потік нецензурних коментарів, які так і рвалися назовні. — Ай-яй-яй! — промовив і на автопілоті пальцем помахав, як до Соні колись.

А як інакше? Коли ця дитина у тілі звабливої жінки таке витворяє!

— Спробувати варто було, — зухвало відповіла вона, ще й підняла підборіддя так, ніби щойно отримала медаль за хоробрість. 

І цим самим викликала в мені нову хвилю сказу.

Варто було спробувати вдома посидіти, а не пхатися у цей бордель на мінімалках! 

Так… Стоп.

Треба тримати себе в руках. І діяти як дорослий. Хоч хтось з нас мав зберігати здоровий глузд.

— Спроб… — видихнув і запнувся на півслові, відволікаючись на чергове відчинення дверей, що вели в основний зал.

 Побачивши, хто за ними стоїть, я втомлено заплющив очі.

Твою ж матір, та скільки ж можна! За моїми підрахунками, цей неврівноважений ідіот мав сидіти на своєму місці ще як мінімум годину.

Але ж ні! Ось і він, бляха! Майже у всій красі!

Голова запрацювала на повну потужність. 

Якщо цей недалекий "авторитет" пішов за нами — отже, не такий вже сьогодні й недалекий і не повірив, що Ліна — моя. А якщо не повірив — спробує забрати іграшку, яку в нього викрали з-під носа. І, знаючи його, розраховувати на бодай крихту поваги чи колишні домовленості — марно. Щойно він знайде підтвердження тому, що я його обдурив, — про будь-які попередні контакти можна буде забути.

І про Кароліну теж можна буде забути. Всім.

Я бачив, як він пожирав її очима там у залі. Він хотів її. І це була проблема. Серйозна.

Можливо, саме тому я трохи прикрасив, коли сказав малій занозі, що вся справа була у її мимовільному погляді. Хотів налякати, щоб вона зрозуміла, що в цьому світі все надто взаємопов’язане. Та насправді ж помітив її Зубренко ще задовго до того. 

А я… не встиг йому завадити. Буквально хвилини не вистачило, щоб вчасно опинитися поряд і захистити.

Чому так? Бо малодушно сподівався, що в Платона вистачить розуму не залишати дівчину ні на секунду. А проти нього, точніше, його батечка, Зубр не пішов би ніколи.

Та, як завжди, все сталося не так, як гадалося. Вона таки опинилася там сама, тож тепер треба приймати наслідки.

І діяти.

Як?

Я бачив лише один вихід.

Він не подобався мені і точно не сподобається Кароліні. Проте лише так цей псих остаточно сьогодні від нас відстане.

Все це пронеслося в думках всього за декілька секунд, а потім я, нахилившись до дівчини, в блакитних очах якої вже миготів червоний сигнал тривоги, прошепотів:

— Ліно, підіграй.

Більше не можна було сказати, адже в нас й так не було часу: коли Зубренко поверне голову (а це мало статися з секунди на секунду), він повинен побачити недвозначну картину, що розвіє всі його сумніви.

План був простий і банальний, і я планував контролювати його чітко, холодно і без зайвих емоцій.

Однак… варто було мені торкнутися вуст малолітньої катастрофи, як в мене вибило всі запобіжники одним махом. 

Не знаю, чи це адреналін так подіяв, чи той ледь чутний стогін, що пролунав, коли мій язик ковзнув до її, але я втратив контроль. Повністю. Забув, що у моїх руках була сестра друга. Забув, що це лише гра… лише прикриття. І просто піддався первісним, некерованим інстинктам.

Чесно кажучи, не уявляю, чим це все могло закінчитися. Чи ні, уявляю — як мінімум, заднім сидінням мого авто. Та, дякувати Богу і шумній компанії, що колективним “О-о-о-о” відреагувала на наш перформанс, я зміг отямитися і відсторонитися. Хоча вигляд припухлих червоних губ, на яких де-не-де розтерлася помада, дуже нав’язливо діяв на деякі частини мого тіла і вимагав закінчити почате.

Аби скинути це наслання, я швидко повернув голову в інший бік, щоб оцінити ситуацію. І вона, між іншим, була прекрасною: компанія вже заходила у зал, тактовно відвернувшись в інший від нас бік, а Зубра й сліду не було. 

Що ж, це те, що треба. Тепер точно на вихід.

Та не все було так просто. І зрозумів я це лише тоді, коли відчув на своїй щоці різкий удар маленької долоньки.

— Ти! — войовниче прошипіла Ліна, щойно я подивився на неї оторопілим поглядом.

Ні, боляче мені не було. А ось смішно — дуже навіть.

Дівчина, яка ще тридцять секунд тому притискалася до мене, мов рідна, зараз намагалася показати, що вона глибоко обурена моєю поведінкою. Звісно, вона ще й буде запевняти, що їй не сподобалося. Класика.