7.1

Зізнаюся, я не вірила, що все так просто закінчиться. Все чекала, коли незнайомець знову почне напирати з метою “забрати” мене, але ні — нічого подібного так і не сталося.

Почувши відповідь на своє питання, він просто ледь помітно кивнув і одразу ж пішов геть.

— Все, — з полегшенням видихнула, повернувши голову до Макса. — Можеш мене відпустити.

— Ще ні, — промовив він із неприхованим роздратуванням, а потім, не даючи мені отямитися, одним упевненим рухом змусив мене розвернутися до нього всім тілом. 

Я інстинктивно хотіла відійти, але в ту ж мить у залі змінилася музика — різкі біти стихли, і простір наповнила повільна мелодія. Хтось явно вирішив, що саме час для медляка. І перш ніж я встигла збагнути, що відбувається, Максиміліан уже повільно розхитував нас у такт, ніби так й було заплановано.

— Що… що ти робиш?! — розгублено вирвалось у мене.

— Рятую твою прекрасну дупцю від пригод, які ти їй мало не забезпечила, — кинув різко, без тіні жарту.

— Гей! Я не винна, що цей дивний тип причепився до мене! — обурено відповіла і знову спробувала відійти. На жаль, спроба виявилася невдалою.

— А на що ти, дозволь дізнатися, розраховувала, коли стояла біля бару і своїми оченятами дивилася на цього самого “дивного типа”?

Очманіти — не встати! Я ще й винна!

— Я ні на кого не дивилася! Просто чекала поки Платон повернеться!

— З Платоном в мене ще окрема розмова буде, — процідив крізь зуби. — А щодо тебе — будь-кому зі сторони здавалося, що твій погляд був спрямований на столик Володимира Олександровича, більше відомого в місті, як Зубр.

— Пф-ф-ф! Навіть якщо так якось збіглося, і я справді випадково подивилася в його сторону, хоча й не знала, що він десь там сидить, то  що з того?

— А те, кицюню, що для таких людей як він, один такий випадковий погляд — це вже натяк на те, що дівчина не проти знайомства. Тісного знайомства, якщо ти розумієш, про що я.

— Це нісенітниця!  — випалила я. — Ми живемо у двадцять першому столітті. Не вірю, що в переповненому залі хтось взагалі може сприйняти невинну увагу як запрошення. Хіба що той чоловік якийсь хворий на голову!

— Це правда життя! І так, цього чоловіка багато хто справді називає психом. Звісно, позаочі, бо сказати йому таке в обличчя рівноцінне самогубству. Але ж ти досі думаєш, що це нісенітниця, так? — жорстко відповів Макс.

— Досить вже! — у мене увірвався терпець. — Хочеш подяки? Дякую! Хоча я й сама могла за себе постояти!

Ну, напевне. В будь-якому випадку, точно підняла б ґвалт, на який прибіг би хтось з нових знайомих. А там і Іванка з Богданом підтягнулися. Коротше, розібралася б! І краще вже було б так, ніж слухати ці докори.

— Ні, Кароліно, мені не треба твоєї подяки, — він вперше назвав мене на ім’я, і я якимось міфічним чином зрозуміла, що на розлючений крик він не переходив лише завдяки титанічним зусиллям. — Просто думай, що робиш, коли потрапляєш у незнайоме місце!

— Та я нічого не робила! — я також ще тримала свій голос тихим, щоб нас не могли підслухати, але це не заважало мені вкладати в нього все своє невдоволення. — Я ж не знала, що якийсь там Зубр, прости Господи, може влаштувати таке шоу тільки тому, що йому щось здалося!

— Чула, що незнання законів не звільняє людину від відповідальності? — він чекав поки я відреагую, тож довелося кивнути. — Так от, кицюню, тут так само. Те, що ти не знаєш місцевих правил, не убезпечує тебе від наслідків їх порушення.

— А погляд — це правило? — скептично уточнила.

— Правилом є те, що самотнім дівчатам в такий час не можна тинятися по цьому генделику наодинці, безцеремонно розглядаючи присутніх. Звісно, якщо вони не шукають собі розвагу на ніч.

Я на це лиш роздратовано прицмокнула.

Ну, ідіотизм же, погодьтеся!

Максиміліан, мабуть, допетрав, що мене його промова особливо не вразила, тому похитав головою і пробурмотів:

— Де ж ти взялася на мою голову?

 Питання звучало радше для себе, але я не втрималася:

— Ти сам взявся, а я прийшла не з тобою і не до тебе. Тому дай мені повернутися до друзів.

— Тих, що лишили тебе саму, хоча, на відміну від тебе, знали правила? — їдко запитав він, після чого різко нахилив мене назад, утримуючи за талію, немов у танго.

Я злякано скрикнула, а куртка, яка теж не очікувала такого фінту, моментально злетіла з плечей і трималася тепер лише на чесному слові — тобто ліктях. 

Повернувшись в нормальне положення, я хотіла все поправити, але Макс мене випередив: сам обережно взявся за край шкірянки і, уважно її розглядаючи, повернув на законне (ну, майже) місце.

— До речі, крута куртка, — сказав після цього уже значно спокійніше.

Схоже, він лише щойно помітив, у що я одягнена. І це, як виявилося, здивувало і розвеселило його настільки, що він аж забув про свою злість. 

— Якщо хочеш, забирай, — холодно відповіла, відвівши погляд.